|
Ховаю себе…
Ховаюсь у всіх на очах, щоб не бачили,
Щоб проходили повз, оминали мене, як заразу,
Як хворобу, чуму, щоб покинули мене, а я далі,
Далі у перші світи – новостворені, народжені із гори…
В обличчя вітри…
Прорізають шкіру звуками, намагаючись вказати дороги,
Дати поради, а мені вже нічого не чути,
Я десь за тисячу миль, долаю снігові перешкоди,
Антарктида оголена.
Десять секунд і відчиняться двері в кафе для вечері,
Зірветься останній реактор, на якійсь із електростанцій,
Буде невимовно холодно тим, хто ще не потрапив додому,
Недопита кава, залишиться до завтра, а завтра нова.
Десять секунд і мене турбувати це перестане,
Разом зі мною, розтануть вояжні сніги,
Вони тут тільки на зиму, на декілька тижнів,
І я, як і вони, звідси іду назавжди.
В мене буде неосяжна кількість спроб, розібрати себе на частини,
Випити ще раз, гарячого чаю, з найкращим у світі другом,
Примирити себе із собою. Читати чужі листи і сміятись,
Бо їх якщо не спалити, лишаться на поталу Класики,
Вона як завжди чекає, доки це станеться,
Доки хтось паралізує себе заради цієї краси.
А я буду кінчиками пальців торкатись небесних просторів,
Вірити в диво і знати, що моя межа з двох сторін,
А попереду тільки нескінченна дорога,
До першого світу – новоствореного, народженого із гори.
ID:
384578
Рубрика: Поезія, Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження: 13.12.2012 13:48:33
© дата внесення змiн: 13.12.2012 13:48:33
автор: Ваньоха Р.
Вкажіть причину вашої скарги
|
