Зацукроване дихання, солодкі кристалики сплять на легенях,
Хрускотять навіть вії від шестикутних крижаних пластівців.
Перемерзлу втому від себе не вигрієш в теплих кишенях,
Їй завжди дуже боляче дихати від тоненьких підшкірних рубців.
Привіт, грудень. Ти скусав аж до тріску поблідлі кутики вуст,
То твої на зап’ястях моїх переламані холодом пальці.
Заганяєш раптово в найтонші судинки свій розпач і хруст,
Скло розбитих сніжинок – під нігті, як вічно колючі блукальці.
Ну, давай познайомимось. Нам ще довго ділити цей простір на двох,
Тільки я не дозволю тобі цілувати фіранки, долоні та плечі.
Надто холодно, надто застудно ковтати твій сніжно – ангінний мох,
Це не прагнення вийти із себе, я лиш намагаюсь згубитись у втечі…
Я хотіла, було, навести для прикладу котрийсь із рядочків, який вразив мене найбільше, але перечитала і переконалася: враження надто цілісне, щоб його ділити. Чудово!!!
Юля Фінковська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
)
дякую,хороша моя
