Йдучи́ якось містом, зустрів я жахливу картину:
Дітиська ганяли ногами зчерствілу хлібину.
І зойкнуло серце, і день став темніше від ночі,
І рік тридцять третій одразу повстав перед очі,
Де круками чорними смерть невблаганна літала,
Де в дикому голоді нація горда згасала.
Не був я, на щастя, у тому страшному горнилі,
А бачу, немов це зі мною все трапилось нині:
...Жнива в тому році проходили тяжко, з дощами,
Та все позбирали - старалися днями й ночами.
Вже повна комора, та йде рознарядка з району:
- На станцію звозити збіжжя хутчіш до перону!
І що тут подієш - порипують зтиха підводи,
І - зась до мішка: це зерно "трудовому народу".
Не видно крізь сльози. Над фірами прапор червоний.
Прибули... О, жах! - проростає зерно під вагоном!
Зібрати б його, просушити швиденько... Та де там...
- Геть! Всі за ворота! - Вже колють у спину багнети.
...А вдома сім'я не діждеться повернення тата -
Подався синок по стерні колосочки збирати.
Йому вже за десять. Він старший. Він всіх нагодує.
Як загнаний заєць безсило хлопчина рачкує.
Вже три колосочки знайшов! Ще би трішки - й до мами.
...Не бачив, як "гицлі" злетілися враз з нагаями.
Голівонька впала, де жито буяло зелене
За три колосочки!
...Там люди посадять три клени.
І виростуть ті, і над полем похилиться віття,
І поруч хто йтиме, згадає часи лихоліття.
...Я хліб той підняв. Дотулився до нього губами.
Звичайно, не їв. Розкришив лиш поміж голубами,
Бо так уявляю - це душі між нами літають
Тих діток, що й досі свої колосочки шукають.
