Я ніколи не любила порожнечі твоїх слів,
А тебе так приваблював колір мого волосся.
Я ніколи не була такою, як ти хотів,
Чесно, не була. Тобі просто здалося.
Ні, я не обманюю, чесно, я не твоя.
І ніколи чесно, ніколи нею не була.
А ті всі розмови, про «ти і я»...
Забудь, це дурня все. Ну я ж забула.
Так, я брехала тобі сотні тисяч разів.
І сьогодні, і вчора я вкотре брехала.
Я говорила правду – ти слухати не хотів,
А я ж тобі в очі казала що не кохала.
А ти все усміхався: думав жартую,
Мовляв, це так я все... так... спеціально.
А я кричу в самісінькі вуха! Ти мене чуєш??
Я ЛОБЛЮ ІНШОГО! ЦЕ НЕ НОРМАЛЬНО!
Та ні. Адекватно, логічно, нормально.
Така любов, як-от в мене, вона не проходить.
Давай ображайся, мій милий, звичайно.
У тебе це завжди так гарно виходить.
Я жахлива, погана, ну, просто чудовисько,
А ти все дивився на мене, і ЯК не бачив?
Тебе виставляю людям на посміховисько,
А ти вже давно мені все пробачив.
Хочеш правду? Мене нудить від тебе,
Від слів твоїх, твого вигляду, голосу.
Ой,тільки давай не треба
Отих патетичних слів про "чорні і білі полоси"...
