За вікном солодкий осінній ранок. На деревах ще тримається золотаве листя, а от налиті сонячним теплом груші не такі терплячі, тому вже давно попадали донизу. Їх солодкий сироп рветься назовні, тим самим завзято приваблюючи комах. Бджілкам увірвався терпець, тепер вони дружно атакують фрукти, що розкинулись на землі, мов медові іриски.
А я з головою занурююсь в м’яке світло ранку, кутаюсь в теплу ковдру і потроху розплющую очі після затяжного сну. Намагаючись хоч якось врятуватись від різкого пробудження, закриваю обличчя руками, але тонкі сонячні промінці проникають в ледь помітні щілинки між пальцями й остаточно будять мене.
Та звільнитись з полону п’янкого сну не так просто. Не спроможний зберегти моє тіло в нерухомості, старий вусатий дідуган Сон застилає мою свідомість туманним маревом, тому думки знову повертаються в країну мрій і фантазій. Не здатна пручатися, я натягаю ковдру вище, аж до носа, і повертаюсь на бік, головою до стіни, ігноруючи сонце. Та, мабуть, не доля мені поспати сьогодні довше, ніж зазвичай: «Доброго ранку, маленька, - чую ледь помітний голос мами десь біля мого вуха, - Час вставати. Нуж-бо, досить валятися в ліжку! Подивись, яка неймовірна сьогодні погода. Чудовий день для того, щоб піти за грибами, чи не так?». І тут мене взяли за живе. Звісно, мама знає, що від походу за грибами я не відмовлюсь нізащо на світі. Що ж, доведеться вставати.
Я помалу розплющую очі й повертаюсь обличчям до мами. А я і забула, яка ж вона красива. Звісно, забула, адже розлука була неймовірно довгою. Розлука, довжиною в цілу ніч. Ба навіть більше, адже восени я сплю неприродно довго. А мама, хвала Богу, не змінилась. Ті ж очі, проникливі, теплі, прозорі, як вранішня роса. Волосся барвінком в’ється донизу,
зупиняється десь на рівні плечей, а вже там шлях його роздвоюється, і світлі хвилясті пасма розходиться по дві сторони плечей, мов хвилі, що розбиваються об пороги гострих скель. Радію, що залишилась та ж незмінна посмішка, після якої на душі стає легко, як ніколи. А в очах той самий вогник, який спонукає набрати цілі груди повітря і закричати на весь світ ті головні проникливі слова: «Я люблю тебе, мамо!».
Вдосталь налюбувавшись неньчиною вродою, я сідаю на край ліжка і добряче потягуюсь. Та ось раптом помічаю в її руках тарілку зі скибочками солодких груш, які ще зовсім нещодавно спокійнесенько собі лежали десь
з-поміж пожовклого листя та слугували солодкою нагородою для брутальних бджілок. Тільки мама знає, як я обожнюю груші. Більше за всі осінні фрукти. Вона знає багато таких речей, які не знає ніхто, окрім неї. Про те, як я люблю перший сніг, як щовечора заплітаю тугу косичку перед сном, як обожнюю моє місто навесні, як щоранку на сніданок ось вже скільки років їм тільки вівсянку. Мабуть тому мама для всіх і кожного є найближчою людиною: тільки вона знає такі подробиці твого життя, в яких навіть ти сам не можеш іноді собі зізнатись. Матусь люблять за їх душевну глибину, беззаперечну відданість та вічну безкорисливість. А ще за любов. Таку ж сильну любов, як бажання молодого паростка прорватись з могутніх ґрунтів серед густої лісової гущавини, і таку ж незгасиму, як вогник різдвяної свічки на столі в колі маленької дружньої родини. Матусь люблять просто так, нізащо, без причини. Їх люблять за те, що вони є. Ось і я люблю свою маму за те, що вона поруч, навіть коли фізично вона не зі мною. Вона вічно живе в моєму серці, я відчуваю її щодня, щохвилини, щомиті.
Доївши останню скибку груші, я одягаю теплий одяг з надією все ж таки вмовити маму поїхати за грибами, якщо ж вона забула про обіцянку. «Правильно, доню, одягайся якомога тепліше, в лісі може бути прохолодно» - стверджує мама і йде з кімнати. Не забула! Вона не забула! Тут в мені прокидається неймовірне щастя і цілковите усвідомлення того, що сьогодні я зустрінусь сам на сам з моєю пристрастю – збиранням грибів. Душа наливається приємним теплом і неймовірною вдячністю, а посмішка стає все більшою, ось вже здається, що кінчики роту майже дістають до мочок вух. Саме в такі моменти здається, що ось воно – щастя.
Ми швиденько перехоплюємо легкий сніданок, беремо кошики і все необхідне знаряддя, сідаємо на велосипеди й мчимося на зустріч грибним пригодам. Я обожнюю ці поїздки. Це так весело, коли в вухах тихо свистить ледь помітний вітерець, волосся розлітається на хвилях повітря, а попереду недалеко від мене їде моя матуся, наче копія мене, тільки трошки менша, адже моя мама тендітна, мов кришталеві грані сніжинок з першого снігу на теплій людській долоні.
Прибувши на місце, ми починаємо свої пошуки. Ліс – це окреме царство зі своїми законами та звичаями. Дерева – то його незмінні сторожі, що завжди готові врятувати місцевих жителів від неочікуваних гостей. Вони мов лісна варта, незмінно стоять і пильнують спокійне та розмірене життя матінки Природи. Гриби ж – це все те, що робить ліс справді живим. Це його почуття, емоції, думки, мрії та надії. За грибами можна зрозуміти, який ліс має настрій цього року. Якщо галявини усипані грибами – значить Природа задоволена усім, що відбувається навколо. А якщо не видно жодного такого лісового жителя – ясна річ, що Природа цього року не в гуморі. Нам пощастило – сьогодні успіху було більше, ніж провалу. Так приємно помічати маленький гриб, який усіма силами намагався заховатись серед сухої трави, діставати його з тимчасової нірки і класти до себе в кошик.
В кінці кожної такої подорожі ми з мамою міряємося здобутками. Найчастіше зазвичай зустрічаються польські гриби, та іноді можна зустріти й декілька білих, після такої знахідки неодмінно треба вважати себе заслуженим переможцем цих змагань. Цього разу я збагатилась тільки кількома десятками польських, а от мамі вдача допомогла більше: в її корзинці красувались відмінна пара насуплених та серйозних боровичків, які вже давно ждали своєї участі в наших перегонах. Цього разу перемога дісталась не мені, а мамі: мабуть, її ентузіазму вистачило обійти більшу територію лісових хащ. Та я не засмучуюсь, адже перемога в грибних подорожах - це така мізерна винагорода за її безцінну роботу, адже звання «мама» – це важкий труд та вічна ноша на тендітних плечах слабкої жінки. Так приємно бачити щастя в очах тієї людини, яка змушує твоє серце переповнюватись теплом і любов’ю. Так радісно відчувати, що ти зумів подарувати мамі декілька незабутніх миттєвостей задоволення. І так добре усвідомлювати, що той, хто на хвилинку ощасливив найріднішу людину в твоєму житті, був ти сам. Вистачає лишень поглянути в ті бездонні очі, сповнені добра і ніжності, як на вустах навіки завмирають слова твого серця і душі: «Я люблю тебе, мамо».
ID:
374639
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.10.2012 21:51:22
© дата внесення змiн: 31.10.2012 22:04:39
автор: Monastasya
Вкажіть причину вашої скарги
|
