Вже забриніла павутинка літа,
Дощем загримотіла осінь у вікно...
І ностальгія трунком в серце влита,
П*янить незгірше ніж терпке вино...
І знов вертаються минулі тіні,
Шматують душу наче пси...
А він лише у снах...Тоді і нині...
Стоїть у променях осінньої краси...
Ідеш одна та відчуваєш погляд,
Тих темних наче ніч очей...
Здригнусь...Лиш тінь...Уже не поряд
Ті сльози всіх беззоряних ночей...
А осінь ніжно загорта туманом,
І вітер знову рветься губи цілувати...
Як та любов завершилась обманом...
Так тяжко знов від болю втрати...
Іще не раз осіння казка буде повертати,
Його...Ті очі...Руки...І вуста...
Що буде далі...Нам не вільно знати...
Прости, коханий, я давно не та....!
P.S.
Ми прочитали нашу книгу до кінця,
Тоді як клен зронив останній жовтий лист.
Дощем всі сльози змиті із лиця,
Уже не ті, ким ми були колись...
Давай розірвемо все на шматки!...
Запалимо, колись живу, палітру!...
Зітремо всі ненависні думки,
І попіл мрій розвіємо за вітром...
Дуже гарно, проникливо і щиро!!! Погоджуюсь на всі сто з "Зітремо всі ненависні думки,І попіл мрій розвіємо за вітром..." (хоча серцю так важко звикнути)
Marianna Alvares відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дуже важко...Але проходить місяць за місяцем і починаєш звикати...