Моя душа у чорнім полотні,
о котре траур.
Краплі вина в очах на дні,
та їх замало.
Замало оживляючих тих слів,
та їх не треба.
Замало квітів на столі,
тих, що від тебе.
Недуга пронизує пам’яті вир ,
я хвора.
Ударів моїх ти клятий кумир,
покора.
На залізничній, розбіжній поховала,
у труні.
Так само легко як і жив, так і помер,
в мені.
Я викреслю нашу реальність,
і кам’яно забуду.
Лише тихесенько біля труни,
я пам’ятати буду.
Нехай іде той мокрий дощ, він заховає
рани.
Нехай ховаються в очистім склі,
мої обмани.
Я стану янголом твоїм на вічність,
грішним тим.
Ми поламаємо світів розбіжність,
политим.
Я віддарую всіх земель квіткових,
квіти!
Я відновлю у всіх щоденних «заповітах»,
що означає то – любити…
