На залізничній, розбіжній поховала…

Моя  душа  у  чорнім  полотні,
о  котре    траур.  

Краплі  вина  в  очах  на  дні,  
та  їх  замало.

Замало  оживляючих  тих  слів,
та  їх  не  треба.
Замало  квітів  на  столі,
тих,  що  від  тебе.

Недуга  пронизує  пам’яті  вир  ,
я  хвора.
Ударів  моїх  ти  клятий  кумир,
покора.

На  залізничній,  розбіжній  поховала,
у    труні.
Так  само  легко  як  і  жив,  так  і  помер,
в  мені.

Я  викреслю  нашу  реальність,
і  кам’яно  забуду.
Лише  тихесенько  біля  труни,
я  пам’ятати  буду.

Нехай  іде  той  мокрий  дощ,  він  заховає
рани.
Нехай  ховаються  в  очистім  склі,
 мої  обмани.

Я  стану  янголом  твоїм  на  вічність,
грішним  тим.
Ми  поламаємо    світів  розбіжність,
 политим.

Я  віддарую  всіх  земель  квіткових,
 квіти!
Я  відновлю  у  всіх  щоденних  «заповітах»,
що  означає  то  –  любити…

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=369212
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.10.2012
автор: Daryna Vovchok