Жовтим листям, і зеленню хвої,
І вогнем перестиглих рябин,
Павутинням у сонячнім полі,
Я стрічав колись осені дзвін.
Ніби в казку, дитяча уява
Звала в мандри багряних лісів.
Та руками пришерхлими мама
Повертала в реальність мій спів.
Спів душі, що так солодко нила
В пурпурах і осінніх дощах,
І любила, любила, любила
Неба синь в журавлиних ключах.
Та ні грязь, ні вода по коліна,
Ні струмочки в дірявім даху,
Ні супи, які їли без хліба,
Не бентежили душу мою.
Я любив цю пору величаву
В її проявах зла і добра,
В ній холодно-криваву заграву
І проміння людського тепла.
Літо бабине тихо губилось
В бурячинні на чорних полях,
На ставку сивиною мутилось
І злітало в холодних вітрах.
Знову осінь прийшла, як годиться,
Тільки жаль, що не та вже, не та.
Я з літами від неї втомився,
На душі – павутинням журба.
Осінь, осінь, бридка і прекрасна,
Грієш ласкою, б’єш холодком.
Задубілі хитаються пасма
Спогадань моїх чистим вікном.