Коли я розплющила очі, довго не могла зрозуміти, в якому вимірі знаходжуся. На тумбочці натужно вібрував телефон, видаючи з себе милі серцю звуки «Металліки»: «…and nothing else matters…». Пісня вже добралася мало не середини – отже, прокидалася я досить довго. За вікном світало, промені золотисто-рожевуватого світла вперто намагалися пробитися крізь блідо-фіалкові штори. Вочевидь, день намічався сонячний і теплий – навіть занадто теплий, як на кінець жовтня. Такої погоди лише гуляти б… але де там – я мушу, ні – я просто ПОВИННА нарешті потрапити до бібліотеки. І без того занехаяла навчання з тим «особистим»…
Зварила собі запашної, гарячої до опіку кави. Не пошкодувала цукру – на душі було надто кисло. Сіла на кухонній підлозі, гріючи долоні об філіжанку. Згадався Марко. Мабуть, зараз саме стоїть у себе на балконі з чашкою міцного ароматизованого чаю і пафосно курить, вдивляючись у ранкове небо…
Знову піднялася хвиля нерозуміння самої себе. Як я могла довгі вісім місяців терпіти його постійні вибрики? Вислуховувати, погоджуватися, підтримувати… миритися з його вихватками, що граничили з божевіллям? Все. Досить. Геть. Геть з моєї голови, ненормальна гриваста істото!
Пари видалися на диво нудними – хоча я завжди любила історію. Просто такого дня важко було витримати півторагодинний монолог схиленого роками професора. Думка так і виривалася на волю, за межі душної, залитої золотавим промінням аудиторії. Вистрибувала у вікно, чіплялася за позолочені гілки каштанів і лип, перелітала на дах.
Д а х. Картинка, знову непрошена картинка. Пам’ять – рідкісна зануда: завжди припирається, коли її не просиш. Виставиш за двері – лізе у вікно. Аби лише зайвий раз устромити колючку в больову точку свідомості… навіть якщо здається, що точка ця давно вкрита знечуленим шрамом.
Д а х… Літо, спека, запах розпеченої смоли. Плоский дах одинадцятиповерхівки нагадує пательню, яку забули прибрати з вогню. Небо – хоч би одна хмаринка, аж очі виїдає ультрамарином. До самого обрію розкинулося місто, сонне і ліниве від пекельної спеки.
Марко стоїть на самому краю, розкинувши руки в сторони – ніби збирається полетіти, схопившись за палюче повітря. Пишне каштанове волосся у дрібні хвильки, що вже порядно відросло – майже до плечей – розвівається на вітрі. Під немилосердною спекою він, як завжди – чорна сорочка на довгий рукав, такого ж кольору джинси, ще й важкі шкіряні черевики-«гади». Невиправний. (Хоч я тоді й недалеко від нього втекла – теж вирядилася в чорне, але хоча б моя бавовняна суконка була тоненькою й відкритою, та й легенькі сандалі не надто заважали ногам дихати.)
Стоїть спиною до провалля, бавиться з небезпекою. Саме з цього даху минулого року зірвалася шістнадцятирічна дівчинка. І Марко про це знає. Край даху вкритий якоюсь проіржавілою залізякою – і про це він знає також. Бавиться з долею… чи просто хоче мене подратувати? Зараз, як завжди у подібних випадках, зморозить щось на зразок: «Бачиш, моє життя в моїх руках – один рух, і все зміниться…» – ну і далі по тексту. Так, ніби не помічає, як я хвилююся за нього – чи, що найвірогідніше – просто вдає, що не помічає. Впивається моїм переляком, адже я боюся за нього…за Нього, О Великого Маркуса Ф'юнерала, який стоїть собі в жаркому чорному одязі під палючим сонцем і дивиться крізь мене у простір своїми величезними карими очиськами. І самовдоволено сміється. Мабуть, з мене.
І тоді десь глибоко в душі закалатав дзвіночок – а може, то просто так увірвалося моє терпіння. Я заплескала у долоні. Марко вийшов із блаженно-патетичного трансу і здивовано втупився в мене.
- Ти за мене не боїшся? – запитав він, повернувши на губи саркастичний вищир.
- Нє-а, - спокійно відповіла я.
Мій темний принц розтягнув вуста у посмішці.
- А якщо я зараз ступлю за край – ти не будеш плакати?
- Не буду, - відповіла я, передражнюючи його приторно-солодкавий тон. – Бо ти не ступиш, - і з усмішкою на вустах розвернулася й попрямувала у напрямку спуску до під’їзду.
Я спустилася на ліфті й попленталася додому… а в очі невідчепно лізла неприємна, гірка, старанно приховувана від самої себе правда – Я ЙОГО НЕ ЛЮБЛЮ. Більш того – я НІКОЛИ по-справжньому його не любила. Часами терпіла, часами захоплювалася ним… але не любила. Ні тоді, коли вперше побачила й була вражена його яскравою екзотичною красою. Ні тоді, коли ловила на собі заздрісні погляди так званих подружок, проходячи удвох перед «тусовкою». Ні коли з перебільшеним захопленням читала його нескінченні меланхолійно-філософські поеми на потойбічні теми, написані дрібним і рівним почерком у товстому зошиті з паризьким собором на обкладинці. Ні навіть тоді, коли якесь паршиве отруєння вклало мене в лікарню, і він сидів зі мною мало не цілодобово, і приносив червоні троянди… навіть тоді.
Я щосили прискорювала кроки, майже бігла. Але Марко мене наздогнав.
- Віка, що з тобою? – Він схопив мене за плечі й примусив поглянути йому в очі. Ті від хвилювання, здавалося, стали ще більшими. – Ти образилася?
Я відштовхнула його від себе. – Відчепися, - і, вирвавшись з обіймів, побігла додому, на ходу розмазуючи по обличчю забарвлені тушшю сльози.
Марко наздогнав мене вдруге. Він зблід, як стіна, незважаючи на спеку й погоню. Його голос надривався, він майже шепотів.
- Віка, кохана, зупинися, благаю! Вибач, якщо зробив дурницю, це більше не повториться, клянуся! – Він схопив мене за руку обома долонями – пальці були холодні й трішки тремтіли – і став переді мною на коліна. – Благаю, пробач мені…
Хоча очі заливало сльозами, та всередині було на диво холодно і пусто. Кам’яно. Я зрозуміла, що пора все це припинити – поки не пізно.
- Встань, будь ласка, - я перестала плакати і сама здивувалася крижаному спокою свого голосу. – Досить вже вистав, я більше так не можу. Вибач.
Я висмикнула руку з Маркових долонь і пішла до свого будинку.
Цього разу Марко мене не наздоганяв. Він піднявся з колін і дивився мені услід, а тоді кудись зник – куди, я не бачила, бо вже заходила до під’їзду. Лише тепер помітила півдюжини бабусь на лавочках. Старенькі, мабуть, уважно спостерігали за всією сценою і матимуть тему для обговорення до глибокої ночі. А може, й до зими.
«Актор мав вдячну публіку», - з якоюсь навіть огидою подумала я й попленталася по сходах нагору.
…- Пара закінчена, до побачення. Не забудьте як слід підготуватися до семінару!
Скрипучий голос професора безцеремонно возз’єднав мої думки з тілесною оболонкою. Пара закінчена, пора до бібліотеки. Задуми треба виконувати.
Ішла не поспішаючи, насолоджувалася осіннім теплом. Закралася зрадницька думка – подзвонити Маркові, піти погуляти. Ми домовилися «бути друзями» (може, колись ти захочеш більшого, я чекатиму… а поки, давай хоч іноді бачитися?).
Я погодилася. Часто нема з ким вбити зайву годину. Та й вісім місяців життя не так просто вирвати з голови одним ривком…
Мої чорно-білі кеди відрахували останні метри до дверей бібліотеки.
- Привіт, Вікуська!
Пощастило. Сьогодні бібліотекаркою не сварлива «пані Валя», а Настя – весела і терпляча, як янгол; з такими симпатичними ямочками на щоках, лише на кілька років за мене старша – а головне – сусідка моя й майже подруга.
- Привіт, - людей було на диво мало, можна було поговорити, ну а може – й нахабно порушити правила розпорядку.
- Даси мені на пару днів от оцю книженцію? – надавши очам відточеного до блиску виразу голодного цуценяти, забутого посеред січневої вулиці, я простягла Насті листочок з акуратно виведеною назвою необхідної мені абракадабри. Настасія демонстративно закотила очі – як завжди у подібних випадках – замучила я її.
- Ну скільки мо-о-ожна, Вік! – вона скривилася як середа на п’ятницю. Я продовжувала удавати конаючу від голоду й холоду тваринку. І тут у Настиних очах кольору неміцного чаю пробігла тінь якогось хитрого рішення. Вона лукаво усміхнулася.
- Нуууу….добре. – Подивилася на мене поглядом видатного махінатора та на мить зникла в надрах книгосховища. Повернулася з ваговитим томиком, обтягнутим темно-червоним шкірзамінником. Простягнула мені – але не випускала з рук. Знову обдарувала мене посмішкою Мони Лізи. Порилася в кишені та витягла пожмаканий блокнотний папірець, щось нашвидкуруч на ньому нашкрябала. Нагнулася й дістала невеликий барвистий кульок.
- Тітка пригрузила, занести отой пакунок родичу… часу не маю… послуга за послугу? – поглянула на мене запитально, я кивнула. – Це адреса, поглянь, чи розбереш.
Я взяла листок разом з кульком і книгою, прочитала написану майже друкованими літерами адресу і запевнила, що все розібрала, зрозуміла й виконаю – і що, звісно, дуже вдячна за книгу. Настя кивнула та підморгнула мені змовницьки – Па-па!
Підійшов якийсь маленький першокурсник, моя аудієнція завершена.
Потрібний будинок я знайшла не відразу. Вуличка, залита надвечірнім сонцем, химерно вигиналася поміж старих будинків, що стояли суцільним рядом, злившись стінами – так будували у ХІХ-му сторіччі. Нарешті – трохи побита часом табличка на стіні. 17й номер. Коду на під’їзді немає, отже тепер просто знайти 9-ту квартиру, і все. Третій поверх, старі рипучі дерев’яні сходи давлять на свідомість, звиклу до радянського бетону. Передчуття… чогось. Чого – поки не знаю…навіть не знаю, доброго чи зловісного…просто – чогось. І те щось – зачаїлося за оббитими чорною «шкірою» дверима зі сріблястою циферкою «9».
Натиснувши дзвінок, почула мотив Баха. Відчиняти поки ніхто не поспішав – це дещо дратувало. Перспектива носитися невідомо скільки з чужим кульком невідомого вмісту не надто приваблювала. Почала перебирати варіанти. Почепити на ручку дверей? Віддати сусідам? Повернути Насті?
Нарешті за чорним дерматином почулося шарудіння, і чоловічий голос запитав – хто там? Я подумала, що голос навдивовижу приємний, його власнику мало б бути років 30, і чомусь була практично впевнена – він високий, стрункий та обов’язково – вродливий. Що зробиш… фантазувати не заборониш. Інтер’єр старовинного під’їзду сприяє.
Я повідомила мету свого візиту, і замки почали голосно відчинятися. Інстинктивно підняла погляд дещо вгору – туди, де за моєю уявою мало от-от з’явитися обличчя власника оксамитового голосу.
Однак, коли двері нарешті відчинилися – погляд довелося опустити. На порозі стояв інвалідний візок, на якому сидів чоловік – я була права! – років 25-30, вочевидь високий, дуже худорлявий, з довгим світло-русявим волоссям, що спадало на плечі, акуратними вусиками та борідкою. Обличчя бліде й дещо виснажене, очі глибоко посаджені, губи тонкі й бліді, риси різкі. «Обличчя митця,» – подумала я.
Чоловік був одягнений у чорні джинси та білу сорочку, його ліва рука лежала на колінах, а права – на важільці керування візком.
- Привіт, - незнайомець ледь помітно усміхнувся. – Що, страшно? – вочевидь, на моєму обличчі відобразилося дещо цілком недоречне й нетактовне; від його слів мої щоки залила гаряча хвиля.
- Будь ласка, проходь, занеси оце до коридору. – Я послухалася й несміливо зайшла, оминувши візок.
За дверима було невелике приміщення, досить тьмяно освітлене лампою в матовому абажурі. Чоловік вказав на порожню дерев’яну полицю, прикріплену до стіни на висоті досяжності візочника. Я поклала на неї пакет та хотіла йти, однак погляд ковзнув угору.
Молода дівчина у легкій чорній сукні підставила обличчя теплому вітру, що розвіяв її довге, темне, шовковисте волосся. Заходячи, сонце позолотило тиху воду океану та небо над ним, всіяне дрібними хмарами. Позолотило оксамитову шкіру юної красуні, що стояла на скелястому узбережжі та заворожено дивилася вдалину; її ніжний профіль чітко вирізьбився на фоні червоногарячих переливів неба…
Я не змогла стримати захопленого зойку. Картина у простій чорній рамі здавалася вікном до іншого, прекрасного світу.
• Подобається? – господар наблизився до мене й усміхнувся.
• Дуже, - майже прошепотіла я.
• Може, знаєш автора? – спитав чоловік, продовжуючи усміхатись – одними губами, очі не втрачали сумовитості, – й мені здалося, що в його тоні було приховано виклик.
• Я не надто розбираюся в сучасному мистецтві, - опустивши очі, зізналася я. – А чия це робота?
• Цю картину у далекому 2004 році написав Олександр Вітер, - він зробив паузу, - якого, до речі, ти зараз бачиш перед собою.
Я чула про якогось молодого художника, що був байкером та розбився років шість тому. Його наречена загинула, а сам він залишився калікою, та невдовзі почав малювати.
Отже, це він… а на картині… невже вона???... та сама, яка загинула в тій жахливій аварії?...
Колись про це писали газети. У пам’ять тоді ще зовсім дитини міцно врізалися фото двох молодих і вродливих людей… просто нетверезий синок депутата міськради повертався на подарованому татусем джипі з нічного клубу й не помітив молодого байкера з пасажиркою на ранковій дорозі.
Мені перехопило подих. Серце стислося, на очі навернулися сльози.
- Ця картина…вона прекрасна… - прошепотіла я. – Ви надзвичайно талановитий художник…
- Давай не треба на «ви», я ж не такий вже й старий, - лагідно усміхнувся Олександр.
- До речі, можеш називати мене просто Алекс… а тебе як звати – якщо це, звісно, не таємниця?
- Віка, - тихенько відповіла я.
- Віка…Вікторія…переможниця… - почувши моє ім’я, Алекс здригнувся та заговорив наче сам до себе, його погляд став важким і сповненим суму; за мить, ніби повернувшись у реальність, він повернув посмішку на тонкі губи. – Дуже приємно.
- Взаємно… - промимрила я, знічена, та попрямувала було до виходу, однак Алекс зупинив мене.
- Вже йдеш? Не хочеш подивитись інші роботи? До речі… - він зробив паузу – не бажаєш вина? Один покупець подарував мені пляшку доброго французького вина…немає з ким його випити, - він додав чомусь зі смішком, - я ж не алкоголік.
Я зупинилася. Спокуса була великою…чомусь не хотілося розлучатися з цим оксамитовим голосом, з цим непересічним чоловіком. Врешті, що мені міг зробити каліка, вочевидь здатний нормально володіти лише однією рукою?
Я погодилася. Скинула взуття та попрямувала за господарем до досить просторої вітальні.
У кімнаті було напівтемно, на стінах виднілися силуети картин. Посеред кімнати стояв стіл, застелений білою скатертиною, посеред нього височів канделябр із п’ятьма свічками, що вже трохи оплавилися.
- Нещодавно перегоріла лампочка, поки живу при свічках, - сказав Алекс. Він під’їхав до бару, відчинив його та дістав пляшку – таку, як показують у закордонних фільмах.
- Візьми бокали, будь ласка – звернувся до мене. Я слухняно підійшла до бару – там стояли в рядочок чотири високі бокали; взяла два та понесла до столу; господар тим часом запалив запальничкою свічі. При мерехтливому світлі розглянула бокали – високі, з матового скла, з металевою ніжкою та сріблястим філігранним візерунком. Витончений смак, - подумала.
Відсунула важкий стілець, сіла. Алекс розлив рубінову рідину в бокали.
- Дозволь випити за прекрасну дівчину з прекрасним іменем, - він підніс свій бокал і подивився мені просто в очі. Я посміхнулася – благословляючи свічі, що мали б приховати знічений рум’янець на моїх щоках.
Вино виявилося дійсно смачним – я ще ніколи не пила нічого подібного. Воно здавалося на диво легким, однак скоро добряче-таки вдарило в голову.
Алекс говорив. Неспішно, неголосно, спокійно. Гіпнотичний голос… прекрасне обличчя… а я сиділа, слухала… і ненавиділа. Того мажорчика, який надерся як свиня і набрав пекельну швидкість на машині, більше подібній на танк…його сановитого татуся, який подарував бовдуру джип… який «відмазав» його від розплати… ненавиділа всіх, хто міг бути винен у цій трагедії. Кожною клітиною відчувала давній біль, жахливий, нестерпний біль, який пережила не я… ловила, як повітря, голос Алекса…і понад усе… хотіла… ніколи… не покидати… цієї… кімнати…
Як я потрапила того вечора додому – не пам’ятаю. Мабуть, перш ніж переміститися у напівсвідомому стані на «рідну» територію (як? не інакше як на таксі), заснула у кімнаті Алекса…соромно, якщо так. Зранку, благополучно проспавши пари, я вирішила подзвонити комусь із подруг, просто поговорити, впорядкувати хаос усередині голови.
Взяла телефон.
СМС. Невідомий номер.
Ти забула в мене книгу. Алекс. P.S. Бережи себе, юний ангеле…
Алекс… Бережи себе, юний ангеле… Раптом у грудях щось защеміло, на очі навернулася важка гаряча рідина. У напівтемряві кухні майже матеріалізувалася постать… довгі русяві пасма, що обрамлюють різкі вилиці та спадають на плечі… витончений бокал у жилавій руці, позолоченій тремтливим полум’ям… тихий оксамитовий голос… бездонні очі… і скалічене тіло на інвалідному візку.
Я заридала. Я плакала довго – може, годину – а може, кілька хвилин.
Заспокоїлася. Промила очі, нафарбувала їх тушшю, дістала з шафи джинси і старенький сірий светр.
Старі будинки, табличка з номером 17, третій поверх, срібляста «9» на чорній шкірі, звуки Баха.
Сумовита посмішка.
Ми говорили як давні друзі. Свічі повільно танули. У кімнаті розквітали давно минулі дні. Я ходила в школу й перемагала на конкурсі дитячої поезії, моя кішка народжувала вісьмох кошенят, а дивакуватий дідок-сусід майстрував у гаражі літак. Алекс, осідлавши залізного коня, обганяв вітер. Веселі друзі, «важкий метал», безкрайня дорога… ніч добігала кінця… світло фар з-за повороту…
Рука Алекса на білій скатертині стислася в кулак. Я поклала на кулак свою долоню.
Алекс підняв обличчя і подивився мені просто у вічі… його очі блищали від сліз.
- Будь ласка, йди. І ніколи, чуєш, ніколи! більше не приходь! – Алекс несподівано підвищив голос майже до крику. Мої щоки забарвилися тушшю. Я вдягнулася й поспішно вибігла з дверей, які судомно закрилися наступної ж миті.
Сіла на дерев’яні сходи під’їзду. Сльози текли ручаєм. Було настільки байдуже, чи вийде зараз хтось із сусідів, чи сльози залишать сліди на моїй білій куртці… Ще позавчора за цими дверима для мене нічого не було. Чужий, далекий біль з газетної шпальти давно вицвів десь у закутку пам’яті. Життя йшло своїм шляхом, трохи казкове, трохи порожнє… а тепер серце розривалося на шматки від болю…чужого болю, який раптово, непрошено, невідворотно став не-чужим.
Того дня я не пішла гуляти. Закрила за собою двері, вимкнула телефон, вперше за кілька місяців закурила на балконі. Та – писала, писала, писала. Те, чому не вистачило місця у свідомості.
Дні минали, серце билося з такою самою частотою, життя продовжувалося. Осінь догоріла, погасивши дощами власне багаття. За осінню незмінною чергою настала зима, принісши святкову суєту і сесію. Врешті й снігове царство дало тріщину – вірніше, проталину, і не одну, а по десятку на кожен двір і сотні на вулицю.
Ми з Марком помирилися, бо це було найпростішим виходом. Обітниці не влаштовувати вистав він дотримував неочікувано довго – цілий тиждень. Мені було все одно. Я мовчки терпіла вибрики свого «нареченого». Я навчилася не думати про нещасного художника. Я намагалася жити як усі.
Того дня пари були на диво цікавими, я навіть вимкнула музику в навушнику. Дощ за вікном нагадував про справжній колір життя. Задзижчав вібродзвінок, я збила. Невідомі номери чомусь завжди телефонують на парах.
Телефон задзижчав ще раз, цього разу не так уперто. СМС.
«Вікторія, передзвони, це важливо»
Цікаво… мене ніхто ніколи так не називав. Вікторія… переможниця… ніхто – крім… крім Алекса.
На перерві цікавість взяла своє, і я виконала прохання аноніма.
Голос на тому боці виявився цілковито незнайомим, досить молодим і глибоким. Він підтвердив, що дзвонив півгодини тому, а номер взяв у Алекса. Вірніше, знайшов у його телефоні, доки п’яний господар спав.
- Знаєш, я взагалі тобі подякувати хочу, ти Вітра до життя повернула, він чудеса творить, - повідомив голос. – Він вже на милицях ходить, руками працює нормально практично, вправи робить всякі… Ніхто його не міг примусити. Ні друзі, ніхто. Ти його до життя повернула, розумієш? - серце хотіло вискочити… мабуть, університетська стеля була тоді значно рум’янішою за мене. – Він з п’яну розказав вчора. Так от, чого дзвоню. Боюся, знову зірветься… можна тебе дещо попросити?
- Т…так, - ледь вимовила я неслухняними губами.
- Зустрінься з ним. Просто зустрінься, я ж не прошу багато. Я не знаю тебе, твоєї ситуації, і що у вас там з Вітром було, і чого ви розбіглися, але…
- Він прогнав мене, - вставила я. Ніколи ще студенти, що проходять коридорами, не важили для мене так мало. Їх просто не існувало.
- Вірю, - здалося, глибокий голос усміхнувся. – Але прошу тебе. Якщо тобі не чхати на нього… зустрінься.
- Добре, я… я спробую, - прошепотіла я і не відповіла на прощання.
«Привіт, це Віка. Пам’ятаєш мене? Як ти? Скучила за тобою. Ти просив не приходити, але чи досі дійсне твоє прохання?»
Ось так і відправила. Наївно, по-дитячому. Але соромно не було… майже.
«Привіт. Звісно, пам’ятаю. Я теж за тобою страшенно скучив… Приходь в парк біля університету, на головну алею, сьогодні на четверту.»
Ось так. Прохання аноніма буде виконано…
Серце стислося – чому? Не знаю. Може, від незрозумілого страху. Передчуття? Що за маячня. Однак ще більшою маячнею видався інший варіант причини.
Ні, ні, ні. В мене є хлопець. Алекса я не бачила півроку. Та й тоді просто подіяв трагізм. Співчуття. Ні, ні, ні.
Відіслала підтвердження. Залишилося менш ніж дві години.
Увімкнула плеєр.
Алекс сидів на лавці, у чорному шкіряному плащі, з вовняним шаликом у сіру клітинку на шиї. Волосся золотом по плечах, акуратна борідка і бліді щоки. Поряд покоїться пара милиць.
Побачивши мене, він усміхнувся. Я відповіла тим самим. Коли підійшла, Алекс вручив мені червону троянду, що її старанно приховував за спиною. Я примостилася поряд з ним.
Ми одноголосно й безслівно вирішили нічого не згадувати. Ніби минулого не було, і ми знайомі лише мить – і споконвіку. Нам вистачало спільних тем.
Стемніло, запалили ліхтарі. Мені стало холодно, почав бити озноб, і Алекс це помітив. Запропонував провести мене до маршрутки (і так виявилося по дорозі).
Він виявився-таки височезним – сантиметрів 190, не менше. Боляче було дивитися, як він бореться з власним тілом, намагаючись примусити його до послуху – однак усе йшло на краще. Він здійснив «медичне диво». І продовжуватиме його здійснювати.
Люди злі. Коли вулицею йде каліка, вони ладні всі очі продивитися на нього. А коли каліка вищий на голову від переважної маси, має довге волосся, та ще й іде з дівчиною, яка несе в руці троянду… Тоді він автоматично й миттєво перетворюється на суперзірку.
Мені було начхати.
Алексові, схоже, теж.
Розмова з Марком була важкою й болючою… хоча могло бути й гірше. Він просто гримнув дверима свого під’їзду. "Роби як хочеш. Будь собі безплатною служницею в каліки. Прощавай."
Ну от, власне, і все. Дійсно могло бути гірше.
Коли перебралася до Алекса, від ейфорії не знаходила собі місця. Він звільнив робітницю, тож тепер усю хатню роботу виконувала я. І це подобалося мені… дуже подобалося! Після пар я щосили бігла додому – прибрати, попрати, зварити їсти. Ну і, звісно ж, обняти свого художника, поцілувати, пригорнутися. Тоді – сісти з книгою біля настільної лампи… і він малював мене. Малював годинами, то завмираючи в задумі, зміряючи мене поглядом, то накладаючи на полотно маленькі, обережні штрихи. Самої картини я не бачила – не в Алексових правилах показувати кому б то не було незавершену роботу. І я терпляче чекала на завершення.
Небо заполонили мільйони мурах і тарганів, а земля вкрилася зміями. Комашня гула, загрожуючи зімкнути щільне кільце навколо моєї голови, оглушити, задушити. Гаддя зловісно шипіло, звиваючись під моїми босими ногами, які бігли, бігли, бігли, і все не могли досягти омріяної цілі… Я прокинулася. Алекса поряд не було. Він так і не ліг спати – мабуть, працює у себе в кімнаті-майстерні. Все ще в холодному поті, вийшла на кухню випити води, тоді обережно прокралася в майстерню. Алекс спав прямо в своєму візку, схиливши голову набік. Перед ним, на мольберті – полотно. Намагаючись не видати ані звуку, я обійшла навколо сплячого майстра й зазирнула до картини. Дівчина у чорній футболці і синіх джинсах читає книгу при світлі сріблястої лампи. Вона струнка й молода, схожа на мене. От тільки волосся надто темне. Обличчя трішки худіше. І ніс – довший і тонший.
Обличчя на картині не було моїм. Однак десь уже я його бачила. Ступаючи так само обережно, пройшла в коридор. увімкнула золотаве світло люстри і поглянула на дівчину у чорній рамі на стіні.
Алекс малював-таки Вікторію. Але іншу Вікторію.
Коли рожевий туман ейфорії розсіюється, починаєш помічати реальність. Суворі, сірувато-бетонні будні, що про них воліють мовчати поети. Ніби нудотне похмілля, що неминуче підстерігає кожну живу істоту, як тільки вона вийде зі стану сп’яніння казкою.
Прибирання, куховаріння та інші домашні турботи у поєднанні з навчанням дали щоденну втому, яка не залишала сил на щось більше. Незважаючи на очевидний прогрес, Алекс усе ще був практично безпомічним. Він частенько потребував моєї допомоги й підтримки у найбуквальнішому сенсі цього слова – особливо коли тренувався ходити та долати побутові перешкоди. На вулиці перехожі просто витріщалися на нас – хто крадькома, а хто й відкрито, показуючи пальцями. І це було майже жахливо.
Майже. Але не найжахливіше.
Най – було інше.
Час від часу, ловлячи на собі погляд Алекса, я усвідомлювала – він бачить не мене. Уночі він часто повторював ім’я Вікторія… я знала – це не моє ім’я. Того полотна він так і не показав – сказав, що зіпсував його й пошматував у пориві досади. Я відповіла, що мені шкода, що даремно він такий самокритичний і гарячковий. Одним словом – вдала, що повірила.
Одного разу Алекс довго розглядав мене, а тоді спитав: "Навіщо ти пофарбувала волосся? Тобі з чорним було значно краще…" Я остовпіла – завжди любила своє русяве з мідними нотками волосся і ніколи не фарбувала його. Раптово нахлинув страх. Я вибігла у кухню і почала варити собі каву, руки тремтіли, і коричневий порошок розсипався по плиті. Гримнули двері майстерні. Алекс не виходив з кімнати до вечора, я лягла спати сама.
А зранку мене розбудив запах кави з молоком, яка парувала у глечику на столику біля ліжка. Поряд на великому тарелі лежали канапки. Алекс сидів у візку й усміхався одними губами, очі ж його випромінювали солодке тепло з гіркуватим присмаком суму.
Я вирішила забути вчорашнє, як страшний сон. І пообіцяла собі бути менш спостережливою.
На зустріч з Марком я навіть не відпросилася – вибрехалась. Що нібито-буцімто у нас в універі консультація і прямо-таки життєво необхідно на неї з’явитися. Наперед написала "конспект", який "вестиму" на ній – написала напередодні на парі. Те, що Алекс перевірить його – не становило й тіні сумніву. Я вже давно звикла звітуватися про кожну хвилину, кожен крок, кожну розмову й зустріч. Врешті, виявилося, що просто обірвати стосунки з подружками значно легше, аніж витримувати нескінченні Алексові допити. Подружки – які ніколи й не були особливо близькими, - знизали плечима й залишили у спокої. Сам на сам з "тим її калікою-художником". Моїм коханим тираном.
У парку вечоріло. Людей було на диво мало – хіба що кілька матусь із візочками на доріжках та літня закохана пара за дві лавки від нас. Повітря, напоєне медовими пахощами квітів, дзвеніло. Небо вкрилося рожевими й фіалковими смугами… які так любить малювати Алекс…
Марко виглядав ще блідішим і худішим, ніж звичайно – чи то я давно не бачила його? А може… може він не погребував скористатися косметикою для надання власному образові "більшої трагічності"?! домалював собі тіні навколо очей, припудрив щоки… з нього стане. І не таке проходили.
" Привіт. Мені ДУЖЕ потрібно з Тобою поговорити…"
СМСкою. На щастя, на парі. Я встигла стерти її, відповівши. Решту діалогу – де й коли - також стерла. І почала писати "конспект із консультації".
Ну от, зустрілися. Мій колишній "темний принц", замість захоплення, викликав радше жалість. З неприродно блідими щоками і темними колами під очима, у всьому, як завжди, чорному, він може й хотів походити на вампіра – однак на ділі радше нагадував підлітка після ночі в комп’ютерному клубі.
- Привіт, - сказав він ще тихіше, ніж зазвичай ( чи то я вже встигла забути його голос??).
- Привіт, - відповіла я. Повисло мовчання. Розмова не клеїлася.
- Знаєш, я… хотів тобі сказати… попрощатися. – його величезні очі набули дивного виразу.
- Їдеш? Куди? Невже таки Фінляндія? – я намагалася зобразити щиру посмішку, перекрикуючи внутрішній голос: скоріше…скоріше…додому пора…я не хочу тебе бачити…скоріше!!...
Марко якось дивно посміхнувся.
- Ні, Віка, ні… я їду у країну вічного літа… - раптом він схопив мої долоні. – Віка… в мене рак мозку. Я помираю.
Тааааак. Знову. Вистава?! Ні!! Досить! Я достатньо натерпілася… це вже занадто. Такими речами не жартують.
Вирвала руки з його холодних долонь і рвучко підвелася. Не кажучи ні слова, обернулася і закрокувала геть.
За спиною почувся глухий удар. щось не так.
Марко лежав на всипаній дрібним камінням доріжці, його тіло здригалося в конвульсіях, а з-під привідкритих повік видніли білки очей. На губах з’явилася піна. Підбіг літній чоловік, що сидів неподалік зі своєю дамою.
- В нього епілепсія?
- Я не знаю… - я була просто в паніці. Незнайомець викликав "швидку" і примусив мене зателефонувати Марковим рідним. У голосі Надії Миронівни, мами, я не почула й тіні здивування – лише знесилення, горе, відчай.
- Де?... так, так… за десять хвилин буду… - хлипала вона в трубку.
Надія Миронівна сильно постаріла з того часу, коли я востаннє її бачила. Каштанове волосся посіріло, очі запали і припухли від сліз. Вона поглянула на мене з погано прихованою ненавистю. Логічно припустити, що саме мене вона вважає винною у хворобі сина… вона підтвердила Маркові слова. Рак мозку. Неоперабельний.
Я мало не втратила свідомість. Добре, що поряд була лавка…
…Алекс того вечора розійшовся не на жарт. Звинувачував мене в усіх смертних гріхах, а надто – у блуді. Я забилася в куточок дивану й тремтіла – сліз чомусь не було. Як і сил заперечити.
- Це ти! це ти її вбила!...
Це було останнє, що я почула, поринаючи в безпам’ятство.
В лікарню я прийшла замість пар. Добре, що в університеті не дзвонять додому за прогули… інакше Алекс мене б, мабуть, вбив.
Марко лежав у білій постелі і сам здавався її частиною – такою блідою була його шкіра, що практично обтягла кості. На голові – в’язана шапочка, під якою вочевидь нема волосся. Брів також. Я приклала нелюдське зусилля, щоб не здригнутися, не виказати свого жаху… однак за мить зрозуміла, що марно надягала зацукровану посмішку. Марковий погляд непорушно спрямовано в стелю… він мене не бачить!...
- Віка? – прохрипів Марко ледь чутно. – Підійди до мене… дай мені руку.
Я послухалася.
- Не хотілось би… щоб ти… запам’ятала мене… таким… потворним… сліпим…
Солоні сльози пекучим душем текли по моїх щоках, однак я не промовила ні слова.
- Вибач… за все…
Він відпустив мою руку і затих. Я, не в силах зупинитися, стрімголов вилетіла з палати…
Наступного дня я дізналася, що Марко помер.
Хмм… Exodus. Прямо як в Evanescence… мій чорний наплічник набитий розбитими мріями… у гаманці кількасот гривень – залишки стипендії... і я іду.
Куди?... сама не знаю. Знаю лише – звідки. З холодного, хай і розпеченого ще міста. Знаю, від кого. Від людини, яку намагалася врятувати від власної пам’яті… і надто пізно зрозуміла – марно… Знаю, від чого. Від болючих спогадів… мертвого минулого…
Від самої себе.
Не втечеш.
А я тікаю…
ID:
367236
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.09.2012 13:11:33
© дата внесення змiн: 28.09.2012 13:12:58
автор: Adagio Molto
Вкажіть причину вашої скарги
|
