У чорнім полі жито колоситься,
По нім голодна смерть іде.
Й життями смертників ніяк не насититься,
В сирії ями лиш тіла кладе…
Повсюди спить німотна тиша –
То вимирає все село…
І навіть чутно, як проскочить миша…
«Давайте, мамо, ми її з’їмо?»
«Як пам’ятаю, рвав бур’ян я біля хати,
Щоб квіточки гарнесенько росли.
Тепер нам з нього юшки зварять мати,
Щоби без їжі не попухли ми…»
Та ось цю тишу розриває
Пронизливий холодний крик.
То мати свою доню доїдає …
Народ вже не зважає, він вже звик…
В хаті плач посивівшої жінки,
Все залишила діткам своїм,
Ось ще мить – і вони вже сирітки.
Та не довго залишилось й їм…
Відібрали останні пожитки,
Всю худобу і їжу – геть все.
Вже попухли малесенькі дітки,
Мама їх на вечерю несе…
На вікні горить тоскно свічка,
Біля неї дівчина співає,
Божевільна, мов дика смерічка,
І колодку в руках колисає…
Край дороги – «братські» могили
Й безліч трупів везуть на візку.
Чим же долю таку заслужили?
Чим, скажіте же, смерть отаку?
Сморід, тиша, приреченість й холод,
Чорні дошки полонять поля,
В селах повний відчаю голод,
Й кістяками встелилась земля…
З колгоспів вивезли задатки,
Зробили винним неврожай.
А закордонній пресі: «Все в порядку,
І процвітає весь наш край.»
Крокує з велетенським махом
Врожайний голодомор,
Іноземці всі дивляться з жахом,
Повз неправду цю сочиться кров.
На шляху все спустошили й вбили
Браві сталінськії молодці,
За зернину стріляли й чавили,
Як же звуться тварюки оті?
Села всі – спорожнівшії пустки,
З’їли все, що було в них живе.
Вітер шарпає порвану хустку,
Чорна хмара з грозою іде…
Вже поїсти ніхто не шукає,
Й гріх виновних з душі не впаде,
Тільки смерть ще по селах блукає
Й ситий голод під руку веде…
Десь між жита чистий голос співає
Про достиглі поля колосків…
Тільки ж люди усе пам’ятають,
І помстяться за предків своїх…
