Навіщо цей обман й безсонні ночі?
Самопожертва й пройдені шляхи?
Кому потрібні виплакані очі?
Й хто зазіхнувсь на почуття чужі?
Робила помилки, не вчившися на власних,
І поступалась, не вдивлявшись меж.
Й вгрузала в муках я смолястих,
І всіх тягнула за собою, його теж.
І через сльози усміхалась,
Щоб показати – не слаба.
А у мені душа на клапті рвалась
Й рівнялася кардіограми лінія крива.
Й страшенна злива у душі
Забила градом все живе й таке потрібне.
Молитви, дихання й її…
Мою любов, крихку й тендітну.
Та я крізь сльози усміхалась,
Хоч не насилу було йти.
Я падала, та підіймалась
І йшла кудись, в незвідані світи.
Далеко від усіх, і від самої себе
Від руйнівних питань і вересків думок.
Я плакала й крізь воду посміхалась в небо,
Рушаючи, у бездну я зробила крок…
А вітер крізь рани вривався у душу,
І сонце пекло вже роз’ятрену кров.
Болить так нестерпно. Та плакать не мушу.
А ще й на додачу дощ в серці пішов.
І все обірвалось, все змило водою,
Усе вже забулось й поникло у тінь.
Злилося навік хвилею льодяною.
Чи жити? Та чується : «Цю думку кинь!»
Мені боліло, чесно я признаюсь.
Й дивилася крізь воду в небо.
Та щоб не плакать, я сміялась
Не зрозуміти вам, мені так треба.
До крові збивши ноги, йшла все далі
Назустріч болю й пустоті
Вони мені чіпляли чорнії медалі
І скалки відчаю шпигали золоті.
І я зненавиділа його трішки
Й сама собі переживала горе
Та він назавжди вкрав мою усмішку
І не віддасть, мабуть, уже ніколи…
Мені боліло, чесно я признаюсь
Й бувало, що дивилася крізь воду в небо.
Та щоб не плакать, я сміялась.
І не хотілось жить, а чулось: «Треба!»
зараз усе добре) 
