Висока, струнка жінка стояла біля вікна. По її щоках котились непрохані сльози.
З гуркотом відкрились хатні двері і до кімнати увійшов нетверезою ходою чоловік. Його погляд через велику порцію випитого ледве зміг сфокусувати на постаті жінки. Він викрикнув в її адресу кілька нецензурних слів, намагався вдарити, але втратив рівновагу, звалився додолу і заснув.
Жінка, переступивши чоловіка, сіла за стіл, обхопивши голову руками і закрила очі. Пожовклі сторінки пам’яті повільно горталися, і неначе в кіно з’являлись картинки подій.
Алла народилась в доволі забезпеченій родині. Батько був головою колгоспу, а мати - головою сільської Ради. Дівчинка мала все: спочатку дорогі й дефіцитні іграшки, а подорослішавши-закордонний одяг та косметику на заздрість ровесницям. Батьки для єдиної доньки не жалкували нічого, а тому Алла звикла, що може отримувати все їй необхідне по першій вимозі.
Майже всі хлопці з села впадали за Аллою. Краси вона була незрівнянної. Висока, струнка, як тополя, очі блакитні та такі яскраві, мов небо, а вуста вишневі, мов намальовані. Та дівоче серце мовчало, не подавало ані знаку. Алла байдуже ставилась до своїх залицяльників, і більше часу проводила за книжками, адже не дивлячись на те, що була вродливою та ще й розумом Господь не образив.
Одного разу подруга Марися попросила Аллу піти з нею на танці до клубу. Дівчина погодилась, навіть не здогадуючись який дарунок , а може й прокляття долі її там чекає.
Саме в той вечір до клубу завітали хлопці з міста, що проходили практику у колгоспі. Серед них Алла побачила стрункого, широкоплечого та смуглявого парубка. Зустрівшись з ним поглядом, вона відчула, що її немовби струмом вдарило. Здавалось, що карі очі юнака бачать її душу наскрізь. Та парубок не квапився подарувати свою увагу Аллі. Він вправно танцював, загравав з сільськими дівчатами, за що на нього не добре дивились тутешні парубки. Аллу він просто не помічав, ніби вона була ледве помітною тінню.
Від того вечора Алла не могла знайти спокою, аж надто сильно запав їй у серце Олександр ( так звали цього юнака). Вона не могла навіть точно сказати чи вона його дійсно кохає, а чи просто хоче задовольнити власні амбіції.
Вона ще неодноразово намагалась звернути на себе Сашкову увагу, але всі спроби виявились марними.
В кінці кінців Алла знайшла досить оригінальний вихід з ситуації. Коли залишився лише день до кінця Сашкової практики, і він ось - ось мав від’їхати до міста, Алла наважилась піти до баби Синичихи. Баба Синичиха була відомою в селі знахаркою, але якщо аж надто було потрібно могла й ворожити.
Алла зайшла до бабиної низенької хатинки-мазанки, привіталась і виклала свою біду. Синичиха наморщила старечого лоба, і подумавши, відповіла:
- Добре, дочко! Зроблю все, як ти просиш, але пам’ятай, що то буде діяти аж до самої смерті. Покинути він тебе не зможе, а ось якщо ти його покинеш – він помре.
Алла не надто вслухалась в бабині слова, вона була згодна на все лиш би бути поряд з Сашком.
На наступний день Сашко поїхав до міста, не сказавши їй ні слова на прощання. Алла вже думала йти знову до Синичихи, але аж раптом Сашко з’явився в селі, і попростував до Аллиної хати. Його погляд горів якимось несамовитим, хворобливим вогнем. Сашко щось почав шепотіти, що не може без неї жити і хоче, щоб саме вона стала його дружиною. Аллі було тільки того й треба.
Згодом Алла стала жителькою міста, вступила до інституту і раділа сімейному життю з Сашком.
Через деякий час щастя перетворилось на жахіття. Спочатку Сашко почав страшенно пити, потім дуже схуднув, на обличчі змарнів. Друзі не впізнавали в ньому колись веселого та кмітливого парубка. Отриману після інституту роботу через пиятику Олександр втратив, на нову влаштовуватись не збирався, а Алла змушена була працювати за двох. Чоловік не раз, знаходячись у п’яному стані, лупцював дружину аж до крові. Часто в свою адресу Алла чула від нього звинувачення, що саме через неї він так живе, і що якби не вона….
Вона й сама розуміла,що без неї його життя склалось би інакше, та і її, мабуть….
Десять років постійного жаху знесилили жінку. Піти вона не могла, бо зразу на згадувались слова старої ворожки. Не дивлячись ні на що, Алла ще кохала Сашка, хоч і знала, що за скоєний гріх їй не буде щастя до віку.
хм...Спочатку читаючи подумав,що чергова історія із сюжетом,"він поганий ,вона хороша...Бла-бла-бла.Кінець"Втім приємне здивування.Написано трішки у стилі скоріше двадцятого століття,але по-українськи,із душею.Є над чим замислитись і загалом залишає хороше враження про сумну,але розкриту історію.Мені сподобалось)
Леся Приліпко-Руснак відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00