Біжу босоніж, похапцем, зі скуйовдженим волоссям та бачу контури сивоголової постаті. Її тіло легкими перекачуваннями з однієї ноги на іншу, йшло навпростець не оглядаючись. У руках ледь видніла та пропахувала шлейфом старовизни, ще тоді здавалось купленою за блатом, у Радянському союзі сумкою. Її волосся не було покритим та нагадувало мені легкий присмерк туману, який огрядно лягає у шати восени. Її хода витиналась так влучно і рівно, що мені здавалось так можуть ходити тільки кавалери королівських орденів. І саме ця постать була оберегом мого дитинства, босого і безповоротного. Її вуста завжди вимовляли тільки найсолодше, її очі видавали тільки добро, її голос видавав тільки спокій. Саме вона промовляла для мене молитовні слова, які я намагалась зрозуміти ще тоді своїм дитячим розумом, саме вона захищала мене своїми порадами та досвідом у дорослому житті.
І саме сьогодні я хочу сказати, що у мене немає сумніву «якби», якби я повернулась тоді, то сталось так би, якби поруч опинилась в тому місці, то склалось б так то, якби тоді зустрілась і озирнулась, то сказала б саме так. Але сьогодні я щаслива, що немає «якби», бо цього навчила мене вона - моя ріднесенька бабуся. І я хочу сказати, що не вертаючись назад, хочеш зарадити тому, чого можливо не було у твоєму житті, що не сказане тобою, не писане словами, а найважливіше те, що писане серцем і те, що виховували в ньому з дитинства. І час іде, а любов живе, і я люблю тебе моя ріднесенька бабусе!!!!
