Я в очах твоїх бачу відразу.
Такий погляд на мене у всіх.
Не соромся! Скажи все одразу
Тій, в якій бачиш весь смертний гріх.
Не дивуйсь! Молода іще тілом,
А душею – одвічно стара.
Я проста моралістка-повія,
Та колись я святою була.
Ну а потім пустила людину
В свою душу. Зігрівся він там,
Очорнив, осквернив і покинув.
Він пішов з душі геть по світам.
Інших довго пускати боялась.
Ось впустила. І знову мені
Мою душу назад повертали
Вже брудну, всю б/у і в багні.
Згодом в душу приходили люди.
В ній притулку шукав майже кожен.
Нанесли стільки болю та бруду,
Що я досі відмити не можу.
Я не всім дала доступ до тіла.
Тільки в душу пускала сама –
Вона зношена, я – як повія,
Що її за любов продала.
І не знаю, котра із них гірша:
Та, що тіло своє продає
Чи що душу. Та, мабуть, простіше,
Змити дотик ніж серце своє.
Про кохання забути я мушу.
Хоч про нього я мріяла вік.
Хто ж тепер візьме цю мою душу,
Яку брали усі хто як міг?
Вже померла на щастя надія.
Не пульсує по венах в висках.
Я проста моралістка-повія,
Нам нема хеппі-енду в казках.
вірш - частина з прозового твору "Анна Графських. Пережити армагедон душі"