Колишні найкращі друзі. Болісно звучить правда? А це лунає в устах кожної другої людини. Зразу нахлинюють спогади… спочатку ті, які змусили перейти дорогу на протилежні сторони, за ними слідують ті, котрі переносять нас у далеке майбутнє, коли було все ще так, як нам здавалося, прекрасно. В очах – щастя, на устах – посмішка. Заздрість багатьох людей - справжня здавалося б була дружба. Ключове слово «була».
І тут, в мілісекунди щось змінюється. Щось пішло не так. Весь Всесвіт здригнувся, на небі чорні зловіщі хмари… Дорога дружби робить розкол на два зовсім протилежні шляхи. Одна веде в одну сторону, друга – зовсім в іншу. І ось момент істини. Ви стоїте на цьому роздоріжжі. Починаються сварки. Щодня ваш голос при розмові одне з одним піднімається на 2 тони вище. Непорозуміння. Несприйняття одне одного. Розчарування. Пізніше підвищення голосу стає нормою спілкування. 4 тони, 6, 8, 10… крах. Розкол. Ваші серця віддалились один від одного на космічну відстань. Більше не чуєте в трубці свого мобільного голос вашого «кращого друга». Припинюється нормальне листування і стандартом вашої переписки стає тільки:
- Привіт.
- Привіт.
- Що робиш?
- Нічого. А ти?
- І я нічого…
- Ясно.
- Ага.
Все. І так продовжується щодня, допоки зовсім не перестанете спілкуватись.
Завжди було цікаво: а чому так стається? Чому з найближчих люди перетворюються в абсолютно чужих особистостей, яких ніби нічого і не пов’язувало. Дружба. Кохання. Чому ці поняття з часом перетворюються у Біль і Зраду?
Скоріш за все це відбувається, тому що в якийсь момент ви недорозуміли, недочули один одного. Починаються закрадатись сумніви, що вас мало цінують. Деколи це правдиве твердження. Рідше – ні.
Складна і болюча річ життя. Ви живете. Звикаєте до людей. Вірите їм. Любите їх. І в якийсь момент починаєте задаватися питанням: «А чи своїм життям я живу? Чи роблю те, чого Я хочу, а не інші? Чи я є таким, яким мене хочуть бачити?». За такими питаннями слідує розчарування і смуток. Якщо люди починають задаватись такими питаннями – це не безпідставно. Значить всередині них щось клацнуло. Датчик почуттів налаштувався на інакшу хвилю. Хвилю правди. Відкриваються очі. Туман… невже ми такі сліпі, немов те кошеня, що тільки-но народилось, що не бачили стільки часу правди? – Ілюзійна сліпота… ми бачимо те, що сподіваємось побачити, а реальність відштовхуємо. Просто закриваємо очі на неї. Аналог анабіозу. Попри нас проходить життя і реальність, а ми спимо і бачимо різнокольорові сни, наповнені спогадами і речами, які не мають права на здійснення. Прикро, що в цьому ілюзійно – сліпому сні проводимо занадто багато часу. ми звикаємо до людини. А коли просинаємось, нас очікує болісне розчарування у цій прекрасній примарно-щасливій реальності.
Цінуйте. Цінуйте все те, що ви маєте. Це все нажаль ненадовго. Все йде. Минає. Нічого постійного немає. Ні життя. Ні дружби. Ні кохання. Це так… всього на всього певний проміжок часу у Всесвіті. Не більше. Тільки сон.
Если все так, а все, к сожалению, действительно так, то я не хочу просыпаться, я хочу как можно дольше спать, жить в иллюзии. Дружить, любить и думать, что это навсегда. Так не хочется пробуждения с привкусом горечи в душе.