де цвіт колись чарівний був, сплітає пустота сітки свої...
і недосяжні білі береги, поля зелені та сонце, що сходить...
здавалося б - так легко все... лиш мить - і ти вже там...
та лиш для обраних той шлях... а хто вони?...
та пустота, що душу оповила, лиш честь віддати може тим недосяжним берегам....
нема у світі цілющої прозорої води...
болото лиш... і непролазний людський хлам...
бреши мені, що є ці береги! чи правда це, що у світі можна жити?
і кожен день лямку свою тягти... та кожен день так хочеться цей світ свідомістю лишити...
