І ми лежали. Лежали і чекали…
На кого? На що?
Це було невідомо, але вибору у нас не було.
На жаль, такі моменти таки бувають у житті.
Я не міг сказати як довго ми очікували так як швидкість часу досить відносна величина і кожен сприймає її по-різному.
Власне, поки малий, то день здається довгим як ціле життя. А потім чим старшим стаєш, тим більших обертів набирає час… День пролітає все швидше і швидше незалежно від нудності заняття…
Але тут здавалось, що час просто зупинився. Хоча хтозна. Можливо він і справді зупинився. Чим не варіант?...
Та ні, не варіант. Зовсім не варіант.
Я спав, коли раптом почув чийсь тихий голос і відкрив очі. Перед мною стояла та дівчина, Інна, якій я дав колись свій автограф. Вона кликала мене, махала рукою до дверей, показувала щоб я встав і йшов.
Я підняв голову з подушки і тихо встав з ліжка. Дівчина мовчки пішла до однієї зі стінок. Я ступив крок, два і зупинився. Я не міг іти далі — переді мною був вузенький місток, під яким велетенська палаюча прірва, з якої доносились стогони, крики та якісь посторонні звуки.
- Давай, - шепотіла Інна. - Пішли.
Я зібрався, ступив крок по містку, ще один. І тут мою ліву ногу наче скувало болем. Я спробував закричати, але з мого горла не вилетіло ні слова. Місток під моїми ногами похитнувся, я змахнув руками і відчув, що він вже десь збоку, що я падаю.
Якимись силами я вчепився за місток, спробував підтягнутись, але мене тягнуло донизу. Туди - до тих криків та стогонів. Туди — у ту прірву. Туди — донизу. До самого-самого низу. Я вчепився в планки, але розумів, що це нічого не дасть. Мої руки самі розтискались... Мене тягнуло донизу...
Ривок — і я відчув що я вже ні за що не тримаюсь, що просто падаю донизу... А десь там високо вгорі стояла Інна і вже беззвучно махала мені рукою...
Я закричав і... прокинувся. Збоку на мене налякано дивились хлопці. Це була все та ж біла кімната... А то був лише сон.
- Кошмар, - пояснив я хлопцям.
- Зрозуміло, - кивнув Ігор і повернувся на бік.
Я закрив очі і спробував заснути. Кілька хвилин, очі заплющились і я знову заснув…
Деякий час потому ми почули шурхіт і до кімнати зайшов знов той чоловік у білому одязі і капцях.
- Час настав, - мовив він.
¬- Час для чого? – підвів голову Ігор.
- Для завершення вашого перебування тут. Ходімо.
З цими словами чоловік вказав на прохід, з якого вийшов сам.
- І що буде далі? – обережно запитав я.
- Побачите.
Я піднявся з ліжка і ступив крок до проходу. Тунель був яскраво освітлений, а самий його кінець здавалося, що був просто велетенським ліхтарем.
- Прошу, - посміхнувся чоловік.
Я відчув, що ззаду підійшли Ігор, Павло і Євген. Вони теж були здивовані і налякані не менш за мене.
- Пішли? – ніби запропонував Павло, хоча насправді варіант був аж один і той очевидний.
Я кивнув і ступив крок у прохід. Потім ще один, і ще, і ще…
Я не знав що буде за тими дверима. Я не знав на що чекати…
Я просто йшов…
Збоку так само йшли Паша, Гоша і Женя. Кожен з них так само нічого не знав…
Крок… Крок… Ще один…
Ось залишилось три метри…
Два…
Один.
Ми спинились перед самими дверима. Здавалося, що вони були скляними, але то було не так.
- Ну ж бо, - почули ми позаду голос того чоловіка.
Я видихнув і штовхнув двері уперед…
Світло зникло.
ID:
345693
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.06.2012 01:25:34
© дата внесення змiн: 23.06.2012 01:25:34
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
