Розштовхало хмари сонечко промінням,
Розлива світанок ніжність голубу.
А земля у сяйві золотім і дивнім
Викидає з серця і печаль, й журбу,
Бо дощу чекала і журилась гірко,
Та молила небо: "Дощ забув мене.
Не згасай у небі щастя мого зірка,
Негараздів низка, вірю, обмине".
І почуло небо щиру ту молитву:
Напувало щедро землю усю ніч.
Дарувало людям землю ніжно вмиту,
Посмішки щасливі всміхненних облич.
Шепотіло листя, досхочу напившись,
Стала зеленіша вся городина.
Слава Богу, скажем ми, перехристившись,
Негараздів низка хай нас обмина.
РОСЛИНАМ ТАК ТРЕБА ДОЩУ! ХОЧА Й МЕНІ ОСОБИСТО ТАКОЖ - Я ДИТИНА ДОЩУ, ЩЕ З ДИТИНСТВА ЛЮБИЛА БІГАТИ ПІД ДОЩЕМ БОСИМИ НОГАМИ, ПРОМОКАТИ ДО КІСТОК І ГОЛОСНО РАЛІСНО КРИЧАТИ... А КОЛИ СТАЛА БІЛЬШ ДОРОСЛА - ЛЮБЛЮ СЛУХАТИ ДОЩ, СИДІТИ БІЛЯ ВІКНА І ДИХАТИ СВІЖИМ ВОЛОГИМ ПОВІТРЯМ...
ВІРШ ГАРНИЙ!!!
Радченко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А ми в дитинстві теж любили бігати по вулиці, викладеній камнем під час літнього дощу. Камінь був теплий і сонячний дощ. Гарно, дякую, Оля.