Свист цвіркунів, запахи воску, шепіт галичників. Усе нагадує мені щось, але зараз це узбережжя мені не знайоме.
Річку оточують мости, які вона інколи облизує своїм язиком - течією. Її зелена поверхня приховує зміст, а сонце не хоче показувати епілог.
Мої руки і ноги і усе тіло вкрите фразами, написаними чорнильними перами, на грудях вигравійована клавіатура, з пробілом, клавішами Shift , Ctrl, Alt і навіть присутній Num Lock. Що ж це за жах?
Володарями неба є велетенські птахи-птеродактилі з круглими окулярами на дзюбах і чорних фраках, вони виспівують оперетти, в яких прославляють новий день і навіть говорять дещо про мене. Я розумію лише одну фразу - "самотня людина на березі річки".
З кожним моїм рухом я відчуваю як клавіші впиваються в моє тіло, видобуваючи слова, речення. Останні течуть по моїй шкірі і я можу побачити як сохне чорнило на її поверхні.
Я робот - думаю собі - а роботи не терплять води, це не їхня стихія.
Розганяюсь і стрибаю у воду, та вдаряюся об її дзеркальну поверхню, і відчуваю як клавіатура і далі працює, а речення заповнюють площу моєї шкіри...
Прокидаюсь і бачу перед собою клавіатуру, а на моніторі відкритий новий документ, в якому надруковано - "самотня людина на березі річки"....
