Вассе завжди хапався за зброю, коли йому пропонували обійми. В нього замало часу на роздуми і надто багато амбіцій. В його світі раз на рік зацвітали фіалки, але це могли помітити тільки обрані – Вассе не з тих, хто може ось так запросто відкрити світу власні метаморфози.
Тілесні збочення і самолікування стали його невід’ємною частиною після того, як батько сховавши обличчя в долонях зізнався, що чоловіки насправді не плачуть. Крізь тонкі щілини між пальцями Вассе побачив батьковий сум, який повважав більш ницим, аніж будь-які сльози. Тоді сам собою напросився висновок, що всі люди брешуть, тільки одні брешуть мовчки, а інші при цьому ще й кричать на всі сторони, що ненавидять неправду.
Вассе приходить додому опівночі, скидає з себе одяг і решта ночі присвячує пошукам самого себе. В нього стиснені зуби і надміру похилі плечі. Його брови витанцьовують аргентинське танго, коли вухо вловлює розмови сусідів. Він дратується сам на себе через те, що йому небайдуже, як живуть інші.
Десь під ранок його кімнату наповнює сирість і втома, крізь голі відчинені вікна нахабно вривається новий день. Вассе уже ненавидить його за суєту і безпардонність. Проте вдягається і йде, тихо причинивши двері своєї трикімнатної келії. У квартирі залишається тільки втома і нічні пошуки людини з перпендикулярного світу.
