Буває так...
І я закриваю очі,
І більше нічого не хочу,
І наче таємний знак
До того мені не відомий,
А може старий та знайомий,
Мої підіймає повіки...
Якісь непочуті крики
дощем по калюжам,
І знову стою босоніж,
в обличчя повітрям ріже,
А там угорі безсонні
на небі журяться зорі,
беззахисний я під ними
в обіймах земної рутини
і місяць між ними хворий...
і блідо-зелене світло
по темним порошиться житлам,
навмисно мене оминає -
то небо так проклинає...
І як просити спокути
У сотень зоряних років? -
не можуть мене почути...
А може мудрі пророки
Мене поведуть за собою
У купі з такими ж босими,
сумними та стоголосими?
не буду хоч там сиротою...
