Ми не розуміємо одне одного
катастрофічно,
болісно,
безнадійно…
Ми дивимось одне на одного,
а бачимо тільки
самих себе
зі своїми проблемами
і жалями,
радостями і надіями.
Ми слухаємо одне одного,
а не чуємо нікого,
крім самого себе:
найрозумнішого,
найдотепнішу,
найправдивішого.
Ми говоримо одне з одним,
а розуміємо тільки те,
що нам хочеться розуміти,
варимося у власній брехні,
граємось у якісь свої ігри,
які не варті страждань
того,
кого
ти любиш.
Ми запізніло каємось,
але мовчимо,
уступаючи
своїй непомірній гордині.
Ми одягаємо незворушні маски,
боячись показати
своє справжнє лице,
свої справжні очі
і душу.
Ми боїмося зробити
крок
одне до одного,
навіть тоді,
коли цього найбільше хочеться.
Ми боїмося бути
ніжними і беззахисними,
ми боїмося
(жахливо боїмося!)
зради.
І тільки
наші губи і руки
не слухають
нашого немудрого розуму.
Вони є чесніші і щиріші,
чистіші і вищі
від нас.
Вони – наше спасіння,
бо тягнуться і переплітаються
між собою,
як переплітається
в землі коріння
двох
зовні таких абсолютно різних
дерев. ́
