Ти пішов. Не грюкав дверима, не влаштовував скандалів, не бив посуд, не підіймав на мене руку, не кидав звинувачень у обличчя…. А просто вийшов і не повернувся…
Я сиділа на холодній підлозі, обійнявши руками коліна і розхитуючись зі сторони в сторону. Каламутячи неясні спогади, важкі обрáзи, гіркі непорозуміння. Ми дуже довго намагалися не розбити цього глека, ледве утримуючи рівновагу терезів, почергово кидаючи на шальки звинувачення і недовіру, перекриваючи це ніжністю і клятвами кохати вічно. Розбили…
Мабуть, це я винна. Хоча і багато було в мені турботи і любові, але ховалися вони за масками байдужості і ревнощів, захлинулися в солоних водоспадах сліз, вмерли за залізними гратами. Боялася бути скривдженою тобою, боялась розчарування і болю. А дарма….
Зірвалась з підлоги, схопивши телефон і куртку, боса вибігла на вулицю. Набрала номер. Затамувала подих. Відповів.
- Так,я слухаю.
- Де ти?
- Зовсім поруч.
- Зачекай.
Мов божевільна летіла до тебе, зупиняюси нестримні сльози, вбиваючи необгрунтовані прокльони і ненависть.
А ось і ти: стоїш, похиливши голову, в руках сигарета. Що сказати? Зупинилась.
- Що ти хотіла? – десь глибоко в очах засяяла надія.
- Я… Ні, нічого. Стане сумно – дзвони.
- Добре, - голос бринів, мов струни скривдженої скрипки в руках невмілого скрипаля.
- Тоді я піду?
Не сказав нічого, лише сумно зітхнув. Я пішла. Йшла у півсні, лякаючи випадкових перехожих божевільним поглядом, сахаючись співчутливих слів. Я знала. Знала, що втратила тебе назавжди….
Але що мені?