Цей біль не помістити у строфи.
Знаю, що образок цей недосконалий, не вишліфуваний, проте хочу, щоб його прочитали саме сьогодні...
Баба Марія сиділа сиділа кінець столу на стільчику біля хати. Стара, згорблена. Стільки літ уже на пенсії, а вона досі і на роботу ходила, і господарство тримала. А тут горе, чорною звісткою, ввірвалося в хату і навалилося на неї непосильним тягарем…
…Вона знала, що все, що було досі, то покара за гріхи молодості, бо пила. Та так, що діти виросли у притулку. А мала їх аж п’ятеро: три донечки і два синочки. А коли покинула ту кляту оковиту, то діти почали їй своїх дітей звозити. Всі, крім старшої Валентини. Та хоч «з хліба на воду», але сама давала раду своїм дітям. А інші, мабуть, недоотримавши батьківської ласки в дитинстві, не змогли передати її своїм кровинкам.
В старенькій хаті завжди було гамірно. Одні внуки підростали, йшли в світ. А на їх місце з’являлися інші. Чогось доля в її дітей не складалася. Старший син помер, лишивши жінку з хлопчиною. І хоч Петрик був не рідним внуком, баба Марія його теж доглядала, бо рідна матір дала відмову від нього.
Наймолодший внучок заїкатися почав, коли його рідна мама на зупинці випихала з поїзда, щоб до баби йшов. А сама поїхала далі…
Аж тут першоквітневим жартом: убили. Її кровинку, її Сергійка. У сусідньому селі на дискотеці… Йому не було і 18-ти.
Коли тіло везли на експертизу, мати вбивці вже верталася звідти.( Подейкують, що це не перша жертва, але щоразу судмедекспертиза встановлювала: без ознак насильства.) До хлопців, що були з ним, приїжджала міліція і вчили, що треба казати. А у висновку : помер від алкоголю. ..Тож справу закрили швидко.
Куди тільки бабця не їздила. Скільки судів пережила. Кажуть:» Треба ексгумацію, але вона дорога, бабцю…». А баба Марія у відповідь: «Де я такі гроші візьму. Я його своїми пальчиками виростила, я його своїми пальчиками вигребу. Але докажу, що мій синочок не п’яниця». Не брав ніхто до уваги численні синці на його обличчі та тілі( ногами нелюд бив), які бачило все село, коли хоронити прийшло.
Тож тепер сидить бабця кінець столу. Стара, згорблена. Стільки літ уже на пенсії, а вона досі і на роботу ходила, і господарство тримала. А тут горе, чорною звісткою, ввірвалося в хату і навалилося на неї непосильним тягарем… Не плаче. Нема уже сліз. Нема віри в долю. Нема віри в правосуддя. Але вона не здається. Їй ще потрібно жити: найменший внук ходить лиш у 5 клас.
Сьогодні роковини…
Сумно, Сонечко... Але так триватиме доти, доки продовжуватимемо заливати очі, виштовхувати дітей з сім"ї на чиєсь виховання, терпітимемо знущання влади, одним словом - доки продовжуватимемо не поважати себе. На моє глибоке переконання, зміни можуть настати лише коли вимре, хоча би споловини покоління urodzonygh холуїв хахленковичів. - людей без гордості і честі. Біда лише в тім, що ці мутанти дають життєздатне потомство...