Не встигло сонечко приголубити простиглу зимовою журбою землю, як з-під осінньо-обпалого покрову березового гаю, явилося диво. Воно, спочатку обережно розгорнуло салатовим вістрям воскових пальчиків, брунатно-пріле лоно віджилого листя, а потім, в єдинім натхненнім пориві, виплеснуло на остовпілі пригірки блакитний зорепад тендітних голівок. Озираючись бурштиновими пестиками здивованих очей на погуки, ще піддубілого, але вже з ледь вловимими весінніми натяками грайливого вітерцю, вони духмяним шепотом чудувалися власній самотності.
- А де ж ус-с-с-і?! Де комаш-ш-ш-ки?! Де журавлі у піднебес-с-с-і?! – у такт повітряних хвиль шаруділи малахітові персті, обережно підтримуючи лазурову безнадію пелюсткового волосся.
Гай зачаровано мовчав, боячись найменшим необачним порухом звислих гілок, розвіяти шовковисто-аквамаринове привиддя.
- Пр-р-р-оліски! Пр-р-р-осто ви пер-р-р-ші!!! – розітнув лунке повітря скрипотно-голосий крук.
Від несподіванки білошкірі, у рясних смолистих родимках тіла принишклих беріз, поривно гойднулись у бік крикуна і невдоволено загули…
Зашарілі від такого одкровення першоцвіти знітились і потихесеньку опустили додолу ясно-сині голівки, потаївши у них смуток янтарно-тичинкових вій.