Політ у просторі чи то може мої сни,
Бо хочеться широко відкрили повіки,
Направивши погляд в минулі віки.
Ми ж листки, що осипаються дійшовши піку слави
Або з низької лави падаєм, коли задираємо носи…
Он дивись. Ну що він має? Богемного життя хотів,
А зараз друзям ноги витирає за пляшку щастя.
Не вдасться нам зустріти чудо,
Будемо в полоні злого, небажаного гостя,
Якщо будем насолоджуватись видом із закритими очима
Це ж не та перлина, що потрібна, це ж ніщо.
Відкрий вікно, а краще – вийди з хати!
Бо не мати в ній ніколи волі,
Годі скаржитись на нитки долі,
На землі злі вороги, а ти ховаєшся в собі…
Чи може в комусь, чи за кимось, чи за чимось,
Не важливо. Боїшся ти себе самого.
Не бійся, глянь! Я давно відкрив свої повіки.
Скільки ж втратив я, коли пішло дитинство з хати,
Все одно що покарати себе, не маючи на світі волі,
Самому її лишившись. Зупинившись –
Знаю, це не зрозуміти. Ну так іди!
Для чого стоячи нам жити?!
Робити, що не до душі, хіба ж ми роботи?
Як ти – не знаю, а я – ні.
Стояти значить хочеш? Та візьми і взагалі заляж на дні!
Але в тіні навіть трава висока не росте.
Чекай, чекай, хм, що до ніг твоїх
Рай сам прийде, дивись цим дух свій тільки не зламай,
Якщо не прийде…
Цього не буде,
Бо на землі вже не один шукав його –
Немає от ніде. Жах.
І що тепер робити? Та жити треба, жити!
Все цінне не дається просто так –
Життя, як кастинг, де ролі треба заслужити,
Гроші й золото обманом чи руками заробити
… хоча руками заробити навряд чи ти багато зможеш.
Так багато і не треба, все тлінне це,
Не роби з життя свого ти свято.
Поглянь на тих пузатих, жоден з них
Не хоче працювати, лиш тягнуть, дурять, крадуть…
Межі собі ніяк не знайдуть.
Буває, думаю й собі дорватись до вершини,
А при свідомості сказав назавжди – ні-ні!
Я не хочу стати гнилим мішком з кровавими грошима.
Одна єдина думка тільки й врятувала.
Так, я вже прокинувсь і поза тим осіннім сном
Хочу людиною лишитись, не прожити в цьому світі,
А ним насолодитись, посадити сад і осінню
Плодів від його дочекатись.
А що ти маєш у країні снів?
Далеко десь забрів від всіх,як псих
Живеш в закинутім саду, замість води у
Відерце набираєш льоду і-і-і… поливаєш засохлі ті дерева,
Та тобі, напевно, не цікава ця сумна розмова,
Я зупиняюсь. Про наболіле можна довго говорити.
А все ж, стрінеш сплячого – його зумій ти пробудити.
ID:
317082
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 26.02.2012 18:01:50
© дата внесення змiн: 26.02.2012 18:01:50
автор: YUTG
Вкажіть причину вашої скарги
|