Зав’язка з тобою, на жаль, приречена,
поява іншої згубної звички забезпечена:
забувати життєві щасливі моменти,
розщеплюючись у скляних парникових ефектах.
Замість, аби писати душею, створювати сюжети,
потаємності входи-виходи звідусіль шукати,
мені залишилось лиш карбувати власні поодинокі монети,
і зневіреним їх роздавати.
Ці монети із справжнього сонця, із його живої матерії,
а не вашого, штучно створеного – до болю, урбанізованого.
В них накопичення є сила, що дає життєдайної віри.
Вони надто до рук чутливі, не зачіпай їх, милий.
Мені монети не потрібні, та й годі.
Раптом цікаво: на днях в мене потяг.
Квиток в один кінець, у наших душ вже різний протяг.
Усе наше життя різьбили словами,
та й святості було замало.
А подорожуватиму я зовсім нова,
підійматиму дощові краплини з міського асфальту.
Вмітиму літати, простором і часом ласуватиму,
допомагатиму близьким, біля їхніх подушок вартуватиму.
До тебе інколи буду вітати. Без запрошень.
Не на зелений чай, а на допомогу – виручатиму.
Обабіч. Віддзеркаленням.
Хвилею. Маренням.
Вічності слава,
уклін низький –
головою до колін.