Каштани мучить якась хвороба,
І я не знаю, що з ними коїться.
Зелене листя покрите іржею,
І свіжі рани повільно гояться.
І я стою на безпечній відстані.
Боюсь до їхніх рук доторкнутися.
І на ласкаві та ніжні поклики
Не можу більше я відгукнутися.
Всіма покинуті і приречені,
Вмирають першими в літні дні.
Лиш вітер в кронах самотніх впевнено
Виводить тихі тужливі пісні.
Холодні погляди нишком ковзають
Сумним пейзажем цим раз у раз.
В серцях стривожених швидко повзають
Дещиці жалощів, рваних фраз.
Отруйні сльози додолу капають.
Земля під ними ледь-ледь жива.
Неначе свічки, повільно скрапують…
У горлі кісткою стала весна.
Так їм зарадити чимсь хотілось би –
Зцілити тіло їм зіллям п’янким.
Мені ж здалося? Мені ж наснилось це? -
Каштан за вікнами все ще живим…
Эх, жаль каштаны, чудесные могучие деревья, которые я так люблю. К сожалению, деревья гибнут от паразитов под названием "минирующая моль". Насколько мне известно, эта проблема актуальна для всей Европы.
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
так, ви цілковито праві, і так як це також мої улюблені дерева, то я вирішила висвітлити цю тему...
Мурашки по шкірі від таких віршів. Усе так.. справжньо. Люблю Вашу творчість, бо в кожному слові, в кожній фразі, кожному вірші Ви більше ніж поетеса. Ви Художниця. І "картини" Ваші прекрасні.
Інга Хухра відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
А ви як завжди, мене перехвалюєте, але я вдячна, що читаєте