Добріше ласки і світліше днів,
де ми вчимося в правди вже не буде,
як хороше повірити у спів
той, що акордом світла душі будить.
Зневірившись в печалі мовчазній
де ми - як птиці, день розпочинаєм.
Знесилено піднявшись до вершин
ми крила-руки в тузі опускаєм.
І погляд свій проникливий, німий
до неба молитовно повертаєм,
щоб сонця вічного й блаженних голубів
нам вистачило у земному шалі.
В ув'язненні затемнених кімнат,
де доля бавиться у піжмурки німії,
ми часто забуваємо про світ
і про простори й зустрічі земнії.
В склепінні невідомих досі мук
людина хоче щастя відшукать
та падає розпачливості зойк,
коли не справдиться омріяна мета.
Безодня удостоєних прикрас,
що нагородами колись прикрасить груди
не змінить й не замінить правди в нас,
коли ми для Любові щастя будим.
Кілометри незчисленних доріг
де ми прості, в задумі перехожі.
Як хочеться знайти маршрут отой,
де зупинитися для вічності ми зможем.
Додому повернутися щораз,
щоб усмішки вітали дорогії.
Ми в невідомих думах напоказ
не виставимо мрії золотії.
А часом у гріховності, в ганьбі
ми забуваємо про сонячні тенета,
що світло нам дарують у пітьмі
й лікують щиро запалом одвертим.
Непевно і зневірившись в душі
ховаємо всі думи світанкові
та рве сторінки-струни календар
і час біжить низинами угору.
А вітер, мов володар-небокрил
хапає все грабунками багатий
він вірить, що у кожного в житті
прийде коштовна чи гірка розплата.
Упевнено, довірливо, в красі
ми прокладати стежку до покою
повинні..
з вірою прийдешності зусиль,
щоб мати в майбутті незламну волю.