Вона як зазвичай сиділа коло вікна. Натхнення не було, а на душі був якись тягар, який хотілося виплеснути, тільки от як- вона не знала. Вона сиділа колоро зкритого, давно списаного зошита з віршами і комбінувала рими.Тільки,чомусь, на цей раз у неї не виходило.Вітер доносив свіжий запах моря і тих квітів, що росли на клумбі під вікном.Колись це допомагало, атепер, здається, дратує, не дає зібратися з думками. Вже сонце давно заховалося за обрій, маленьке містечко огорнула ніч, а вона ніяк немогла заснути.І от, ніби десь далеко почулася музика... О, ні вона недратувала дівчини, а навіть навпаки, заспокоювала.Вона мов навіжена кинулась до зошита і стала писати...Незчулася як прийшов ранок.Вулички,поступово,наповнювалися людьми...Кожного вечора вона сідала коло вікнаі слухалаяк грає скрипаль. Вона не бачила його, але чітко відчуваласерцем.Створився новий дует,який силою своїх творінь доповнював світ...Та якось їй захотілося побачити його.І одного вечора полишивши свій куточок, вона вирушила на пошуки.Довго шукати не прийшлось.Вінставний і високий стояв на березі моря спиною до дівчини.Вона хотілапідійти та він її зупинив:
- Ні, краще не підходь,тобі краще не бачити мене якщо ти хочеш щоб я продовжував грати...
Здивувавшись,вона просто промовчала, бо не хотіла його втрачати.Тепер уже кожноговечора вона не сиділа більше дома, а йшла на берег моря і зі спини спостерігала за віртуозною грою скрипача. Поступово її серце наповнювалося невідомим досі почуттям, а творити хотілося все більше ібільше... Та не могла довго терпіти і одного вечора наважилася подивитися на нього.Обернувшись вона встигла побачити тільки сповненісуму голубі очі... І з відчаєм у голосі його слова:
-Що ти наробила...
Він розтанув мов дим... Вона вспіла тільки крикнити:
- Тоді хто ти?...
У відповідь почула тільки:
-Я саме кохання...
Вона не могла повірити у те що сталося, вона шукала його всюди думаючи, щоце такий жарт...Та нікого не знайшовши, присіла на березі і гіркозаплакала...Це тривало доти поки вона не заснула.А над ранок її хтосьлегенько збудив:
-Дівчино, це не вашу шаль вітром віднесло?
Глянувши на молодого незнайомця вона побачила ті самі голубі очі...
