ПЕРФЕКТОРІЙ
Ми лише одиниці матерії,
які загубилися у просторі…
Місто… Місто яке бачило все, розвиток цивілізації, горе війни і крах людських надій. Засновники міста назвали його Перфекторій, що мало б означати, що місто є втіленням всього найкращого. Колись це було так, а зараз воно населене напів – дикими ангелами, які щодня омивають його бруківку кров’ю та слізьми. Це місто містичного перетворення добра на абсолютне зло… Місто яке пізнало суть, суть свого існування… Будинки і архітектурні утворення вночі оживали, і вселяли нелюдський страх, страх який заковував серця, як лід – воду.
Раніше, коли сонечко своїм промінням пробігало по зеленим вулицям, було чути дитячий сміх, і скрип гойдалок. Час коли місто було просякнуто позитивом, і безпечною ненав’язливістю. Люди вітались одне з одним, водії ввічливо пропускали пішоходів, продавці не обманювали покупців… одним словом проявлялась ЛЮДЯНІСТЬ.
Однак, все змінюється, навіть найкращі речі радикально переорієнтовуються у найгірші. У місто прийшов західний дух конкуренції, коли кожен думає лише за себе, і де виживає найсильніший. В центрі почалися появлятися банки, фінансові установи та кредитні спілки, а магазини та аптеки почали ховатися по закуткам.
Постійні пробки, проблеми з постачанням різних видів комунальних послуг, одним словом воно перетворювалося в мегаполіс. Процес МЕГАурбанізації був безповоротній. Місто було приречене перетворитись на смітник, на якому лежать розтоптані мрії, дитячі наївні сподівання і віра у кращі часи…
А тепер тут хаос і гармидер, це хитромудре плетиво контролює усе. Видно обличчя людей, яким надоїли проблиски сонця через хмари смогу. Цілих будинків практично немає, вони залишились лише у передмісті. Руйнація торкнулась всього, вже не почути зранку крики двірників, та звуки сміттєвозів. Відсутній шепіт ліфтів, немає відлуння води яка радісно пробігала по трубах з веселим дзюрчанням.
І на питання дітей які вижили у ці складні часи: «Чому так погано жити?», батьки лише знизували плечима, і відповідали: «Не знаю». А причина захована глибоко, у елементарній людській зажерливості. Ми забули, що ми лише гості на цій планеті, і якщо будем агресивно використовувати природні ресурси і забруднювати території, рано чи пізно це віддасться, і точно не добром. Однак люди жили за принципом, як казав Луї (французький король) «– А після мене, хоч потоп». Ми забули, що за все треба платити, що за гріхи одного покоління, заплатить інше…
І тепер коли людство перейшло «точку неповернення», стоячи і дивлячись на спустошену землю, ми починаєм задумуватись, що матеріальний достаток чи якісь блага це далеко не головне - а головне мирно і ефективно співіснувати з тими речами які для тебе створив Творець…
ID:
296155
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 26.11.2011 21:06:04
© дата внесення змiн: 26.11.2011 21:18:55
автор: EroS
Вкажіть причину вашої скарги
|
