Осінь...Вона самотня й кинута у прірву,
її зріклися люди й, навіть, він.
А хто вона така? -Ніхто, - ти скажеш вірно,
приносить біль і смуток навздогін
А ти задумався, чому вона така?
Нагою плоть залишує дерев.
Так часто плаче, й холодна, і чужа,
прислухайся, почуєш її дикий рев...
Бо ми зрікаємось її, так мовчки проклинаєм,
для нас вона лише брудна пора,
та гляньте в очі їй, вона свята - цього не знаєм.
Вона закохана, та ні, закохана була...
Вона кохала голос його грізний,
любила трави, квіти і одну,
лише одну, оту фіалочку малу
і цей легкий холодок скрізьний
Їх розлучили, їм це було легко,
їм не подобалась гармонія ота,
вони стояли твердо й вперто,
та ні, не вийшло, залишилася одна
Єдиний механізм розкинули на двоє,
по серці грізно лезом провели.
Душа її зробилася німою,
звивався вітер і дощі ішли...
Їх розділяє сніг, хурделиця і в*юга,
їх розділяє проклята зима,
осінній вітер наспівує цю тугу,
а ми не чуємо, бридка нам ця пора
коханню цьому всі не йняли віри
і простір, час - проблеми це не ті.
Просто заклалось так, що їх чекала прірва,
ще не змирилась з цим , осінь - я!!!
ID:
294709
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 20.11.2011 21:00:58
© дата внесення змiн: 20.11.2011 21:19:04
автор: helja
Вкажіть причину вашої скарги
|
Сподобалось!
