Вони шли по холодному асфальту. Останні сонячні промінці прориваючись крізь голі дерева ковзали по сірій доріжці. Їх пальці переплелися. Назустріч їм летів вітерець, ні не зупиняючи, а просто пестячи обличчя закоханих. З руки в руку передавалася енергія та лилися почуття. Між ними був мир.
Зовсім забулося все, що було неприємним, і все, що, на щастя, вже можна було лишити в минулому. Декілька днів назад вони просто говорили імпульсивно і правдиво те, що крутилося в ті секунди на язиці. Він звинувачував її в недовірі і в тому що їй байдуже, що він непокоївся, і чув відповідні слова про турботу, бережливість до його нервів та навіть напади, що він би їй і не зміг би ніяк діяльно прийти на поміч, що не хоче її зрозуміти.
Проблема приховувалася в тому триманні таємниці. Вона поїхала до своїх батьків без нього («в нього ж завжди робота і робота»). Неочікувана напасть заразила її та батьків. Між швидкою, ліками та іншими болючими подіями кількох ночей вона розмовляла по телефону з коханим, мов нічого й не було. Він не відчув з голосу жодного крику душі, жодного… анічогісінько. Попри всі почуття обачності, та жалості його здоров’я, та бережливості чутка продерлася в щілинку крізь охорону до його серця. Він бушував, багато говорив недоцільного… та піклувався, як вже міг. Тільки от біда минулась.
Були іще й балачки між вірними, хто має рацію, а хто – ні. На підвищених тонах і тихо на вушко були перемовки. Та все ж вони вирішили покинути нещастя в згадці минулого і йти далі. Їх об’єднувало єдине та щире почуття…