Коли сонце в небі утоне,
Й теплий вітер роздмухає зорі,
Я з надією сяду у човен,
І подамся далеко за обрій.
Я пливтиму як завжди до лісу,
Що росте із великої хмари,
Він корінням обплутує стріху,
Мого друга чарівної хати.
До балкону я вправно причалю,
Через двері ввійду до кімнати,
І з товаришем вип'ю я чаю,
Запашного з ромашки і м'яти.
Розповім як життя, що нового,
І чому я так рідко буваю,
В цій гостині у друга старого,
Я скажу йому просто-"Кохаю".
Я знайшов свою зірку чарівну,
Вона в небі для мене палає,
Я не можу заснути від світла,
Вону в душу мою проникає.
Цю розмову зупинить годинник,
Ми почуєм ударів дванадцять,
Мій товариш залишить будинок,
В нього справи, а я-відсипатись.
А проснуся вже в себе удома,
Свого друга я знову згадаю,
Хоч краде в усіх сни він свідомо,
Він товариш, йому пробачаю.
сумний вірш, але породжує в уяві солодкі думки... може, навіть, мрії... 
... пахне затишком... 
