Тихо, тихо...
На місто ніч спустилась.
Нічого навколо не видно,
Нікого навколо не чутно.
Тільки плач порушує тишу
У дворі замку старого.
Плач Білої Діви,
Яка за кохання віддала душу.
Давно по замку блукає
Між стінами юності своєї,
І на коханого чекає
В потаємних коридорах, уночі,
Про які ніхто і не знає,
Тільки близькі з кола сім'ї…
Вояка-лях був з нетутешніх країв,
Посланий графський маєток здобути.
Та не думав він, що у графів Другетів
Чарівної вроди донька може бути,
Що їхня любов стане гостріша стилетів,
Ба навіть в парі - смерті їм не минути.
Серце графської доньки до ляха припало.
Зустрілись вони при свідках з бійниць,
Почуття кохання їх переймало,
Не вберегла вона замкових таємниць.
Забула, що за зраду на неї чекало -
Смерть або покаяння у стінах темниць.
Та батько про зустріч дізнався,
Варті наказав затримати молодих.
З розправою довго він не вагався.
Ляха обезголовив без слідів зайвих,
А над донькою нещадно познущався
Замурувавши серед стін замкових.
Тихо, тихо...
На місто ніч опустилась.
Нічого навколо не видно
Нікого навколо не чутно.
Тільки плач порушує тишу
У дворі замку старого.
Плач Білої Діви,
Яка Ляху віддала душу.
Сумно.
