Ти говориш, а я не чую:
ці слова – тільки слів обрубки,
ці ненатло-жорстокі звуки
пролітають повз мене всує,
бо без тебе втрачаю смисли,
наче птах непотрібне пір’я.
Тільки віра, ти чуєш, віра
нас врятує. Міцніше стиснеш
у руці довге пасмо волосся.
Все ще буде, ще буде, після…
Я кохаю тебе. Не бійся.
Передихаємо цю осінь
і цю зиму перебредемо
по снігах крижаних і стиглих.
Ми в кохання з тобою встигли
і не зможемо вже окремо.
****
Прокинутись рано, дивитись у даль
твоїми очима. Чекати, чекати
стрімкої появи
червоного сонця-дуката
і всі імена не-твої розбивати,
немов непотрібно-розкішний кришталь.
Все справжнє просте.
Як мости через Тібр,
як мовчки зростатись щоночі тілами,
ділитися навпіл у сонній нестямі,
і разом писати єдиний верлібр
без рими, у ритмі, самими вустами.
Ця ніч вже не перша і ще не остання,
а тишею так проростає світання,
немов під подушку заховано німб.
*****
Оверлок щойно зрізаних днів,
днів з тобою, розламаних навпіл,
на старій допотопній канапі,
що не знає законів війни.
Відпливає в дощі корабель,
розгортає червоні вітрила,
і земля, безнадійно остигла,
чує осінь. Чекати гостей,
чи снігів, чи розкаянь, чи щастя,
в павутиння безпам’ятства впасти
і не чути годинника хід.
Жовкне листя, пустіють городи,
до нової-старої свободи
ще чекати дві тисячі літ.
ID:
276889
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 25.08.2011 08:40:07
© дата внесення змiн: 25.08.2011 08:40:49
автор: Strannic
Вкажіть причину вашої скарги
|
