Посеред ночі прокидаюся від шуму з вулиці. Чую знайомий голос (пригадую, що це голос одного з охоронців в'язниці), шум машини і голоси санітарів. На жаль, я надто далеко, тому слів не розібрати. Вони ідуть в напрямку будівлі... Я розумію, що це точно за мною.
Різким рухом штурхаю сусіду.
- Що тобі потрібно? - бурчить він. - Спи.
- За мною приїхали... Пора тікати.
- Давай зранку, - махає рукою сусід і повертається на бік.
Я знов смикаю його за руку:
- Завтра буде пізно. Завтра я вже буду у в'язниці, чого я не хочу допустити... Вшиваємось звідси...
Той піднімається. Швидко розсовуємо по кишенях все їстівне, що є у нього і в мене в тумбочках. Відкриваю двері палати і ми беззвучно виринаємо в коридор.
- Як ви сказали його прізвище? - чується голос санітара десь з нижнього поверху.
Ми тихо відчиняємо двері і опиняємось на сходах. Знизу чуємо кроки та голоси санітарів і охоронця, які наближаються. Повертаємось назад на поверх і заходимо у першу-ліпшу палату. Затихаємо. Охоронець й санітари проходять повз.
Тихо виходимо з кімнати, знову заходимо на сходи і швидко спускаємось. На першому поверсі притискаємось до стінки і повільно ідемо вздовж неї. Освітлення тьмяне, тому ми залишаємось непоміченими для санітара з журналом на кріслі навпроти.
Підходимо до вхідних дверей. Тихо відчиняю їх і ми плавно виходимо з лікарні. Крадемось вздовж стінки, потім короткою перебіжкою добігаємо до огорожі.
- Давай! Лізь! - кидаю товаришу, підставляючи коліно.
Той стає на нього, потім чіпляється за гілку дерева і в наступний момент опиняється поза огорожею. Я підстрибую, чіпляюсь за ту ж гілку, різкий ривок - і я падаю десь за межами божевільні.
- Ми втекли! - радісно шепоче мені супутник.
- Чекай! Ще ні. Зараз ще погоня буде...
І справді. З будинку вибігають санітари, з ними охоронець.
- Вони десь тут! Шукайте їх!! - кричить він санітарам.
Ті розбігаються по території. Ми швидко біжимо до лісу, який простягається прямо за межами закладу.
- Он вони!! Я їх бачу! - чуємо позаду.
Додаємо швидкості, забігаємо під крони дерев, ховаємось за першим-ліпшим кущем. З воріт лікарні вибігають санітари і усі біжать у нашому напрямку.
- Біжимо! - кидаю союзнику.
Той киває у відповідь і ми мчимо по лісу далі.
- Стій!! - чуємо десь ззаду голос охоронця і постріл.
Схоже, за мною серйозне полювання...
- Та стій! - ще один крик і постріл.
В наступний момент відчуваю, що куля, здається, попала в мене і падаю з усього маху на землю. Товариш пробігає ще кілька кроків, але повертається швидко до мене:
- Що з тобою?
- Поцілили в мене... Тварюки... - відповідаю, чуючи як з мене кров ллється досить рясно.
- Ти можеш бігти?
- Ні... Кинь мене... - шепочу я, відчуваючи як темрява уже огортає мене.
- А ти?
- Ті...кай... - хриплю я.
В наступний момент чую поблизу тупіт охоронців, крик союзника та розумію, що це останнє, що я взагалі почув...
А потім темрява...
