Зараз я їду в кареті "швидкої допомоги" в супроводі кількох санітарів і лікаря... Куди? Ви не повірите - в клініку для душевно хворих. Так, уявіть собі. Як я там опинився? Зараз розповім - часу вдосталь.
Отож, здала мене туди мама. Так, саме вона. Мовляв, підлікуєшся, а то останнім часом ти не в собі. Мовляв, он і лікар Граченко радить (дільничний). Особливо вона почала мене цим пресувати після того, як я на огляді був направлений до психолога і мені написали діагноз, що я типу не надто врівноважений. Дурня!!
Але здали мене в клініку після того, як якось мама почала мені докоряти в чомусь, кричати на мене, а я просто взяв і зірвався... Ні, я не вдарив її. І не розбив посуд, чи меблі. Ні... Я почав кричати, лаятись і ще хтозна що казати. Це вже зараз я розумію, що то було зайвим, що просто переступив межу. Та пізно...
То було ввечері. Зранку приїхали ці товариші санітари...
- Виходь, - це мені кажуть.
Це означає лише одне - ми на місці... Поволі вилізаю з машини. Що ж, типова "дурка"... Решітки на вікнах, люди в халатах з дурними виразами на обличчі - все як я і уявляв.
...
- Кашку беремо, - долинає голос поварихи від свого столу і всі підходять, беруть в тарілку кашу, яка ні по кольору, ні на запах не відповідає своїй назві, сідають і починають їсти.
Мені теж хлюпають в тарілку. Я вмощуюсь на лавку і дивлюсь в тарілку. Якась жижа... Пробую на смак... Точно так само. Як виглядає, так і смакує. З'їв ложку, дві, три... Більше не можу. Організм проти такого знущання. Тарілку відсовую подалі. Її вхоплює якийсь другий, питає в мене "Будеш?", чує негативну відповідь і радісно доїдає і мою порцію. Може, і я колись так зможу...
Помічаю, як збоку проходить мій лікуючий (?!) лікар. Повертаюсь до нього:
- Лікарю, коли мене випишуть звідси?
- Що, не встигли вписатись, а вже й додому хочете? - посміхається він.
- Я не психічно хворий... - починаю я, але той лише посміхається і відходить.
Подумки плюю йому в спину, беру стакан з компотом, відпиваю і розумію, що на таких харчах довго не протягну... Компот не кращий за кашу. Шкода.
...
Прогулянка в саду під вечір. Що ж, непогано.... було б, якби не такий контингент. Он той під деревом взагалі псих повний - нюхає цвіт і гигоче як придурок. А он той в закочених штанях взагалі, мабуть, уявляє себе Джеком Горобцем, бо махає уявною шаблею в руці і викрикує фрази типу "На абордаж!", "Майна!", "Віра!" і все таке. Поряд з ними я відчуваю себе не надто комфортно, але хіба мене хто питає?
...
Ніч теж нічим не відрізняється від решти дня. Хтось спить, хтось сидить на ліжку і тупо дивиться кудись, хтось щось бурчить і крутиться, як на голках...
Я лежу і намагаюсь заснути. На жаль, це не просто... Сусід зліва, мабуть, уявляє себе крутим бізнесменом, бо розмовляє, притуливши руку до вуха, про контракти, гроші і доходи.
Мовчки перевертаюсь на інший бік. Намагаюсь заснути... Наче вдається. Я занурююсь в тепло сну...
ID:
268595
Рубрика: Проза
дата надходження: 05.07.2011 01:00:59
© дата внесення змiн: 05.07.2011 01:00:59
автор: William Mirovich
Вкажіть причину вашої скарги
|
