Вишнева хвиля подолу сукні
грайливо хлюпне на білу гальку
моїх статичних, як спека, пальців.
Зісмикне бязеву порохняву,
та ступні навіть не ворухнуться,
і хвиля ніяково відрине –
до рифів виточених гомілок,
де і затихне до новолуння.
Лише десяток забутих крапель
зоставить літепло вишневіти
в окрайних вищербинах породи.
Вони і знадять зустрічне сонце,
таке допитливе і кудлате,
повзком наблизитись до підошов
(остерігається, халамидне!)
і доторкнутися носом нігтів
з лискучим лаком – таки не вишні.
Погляне боязко, облизнеться,
опісля чого вологим писком
уткнеться м’яко у міжкоління
і буде сопки вбирати запах
терпкої солі тонкої хвилі
подолу моря моєї сукні.
Занурить пичку в червоні води
і набереться тієї барви
по саму шию…Обтрусить зайве
на перехожі поважні хмари,
(такі бундючні, що неможливо
було над ними не посміятись)
а потім квапно зірветься з місця,
махне калачиком на добраніч
і понесеться широким небом,
туди, де сходяться всі дороги,
де починається кожна хвиля,
де зачекався уже Хазяїн.
Коли читаю ваші вірші, завжди враження, що роздивляюсь неймовірної краси картину... Після кожного перечитування знаходжу все щось нове. Що тут скажеш? Браво!!!
Tara Maa відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
дякую Тобі дуже)
краса рятує... і врятує) хоча би тому, що вона повертає до того, що є справжнє, істинне...