Глибока пам'ять мене носить,
У глиб задуманих лісів.
Туман рум'яний небо гасить,
Сліди жорстоких хуртовин.
І пам'ять теж мені - неволя,
Нема вбрання рясного на мені.
Лиш павутиння - тихе, сіре, тьмяне...
Вкриває спину голими руками.
А сльози знову душу омивають,
Медовим смаком, присмаком весни.
Хрипкенький голос, хата тихо в'яне...
Молитву чутно в зарослях душі.
Але у спогадах лише я пригадаю...
Короткий дзвін вінковими словами,
На пісню цю мелодія ще є.
Але джерельце вже не защебече,
І та калина красуватись не піде.
Залишить лиш коралове намисто
На вже похилій рамі на вікні.
І зазирне лише недавній спогад...
Такий рум'яний, душу пригріва,
Але часу цього не поверта.
Лише та пісня скаже про все те...
І що було, і те що не збулося.
І про життя, про смуток, про печаль...
І про любов, яка уже зів'яла,
Що тихим голосом прошепче лиш: "Прощай"...
Лиш соловейко пісню проспіває,
Із димаря лиш хмарки пропливуть...
Сіяє сонечко, ще жваве,
Але й воно пізнає цю печаль.
Лише садок вишневий коло хати,
Приспить усе, усе, усе...
І чорноокі вишні, що знадвору,
Заглядують у вікна ті малі.
Зігріють посмішку старенької у сні...
На довгих косах верби золотої уже з'явилось трохи сивини,
Зітхаю я, зітха усе...
Видніє небо почорніле вже.
Корито стогне,
Пічечка куняє,
Та глечик тихо очі закриває...
Лежу вже й я,
Але не засинаю...
Малий ліхтарик в серці,
Що довіку не згасає...
