Алітерація
Звуки людських голосів,криків,задоволення,оргазмів… Цей хаос почав набирати розмаху,пульс дико стрибав,у голові серце уривчасто відбивало свою мелодію на барабанах,я міг без будь-яких зусиль рахувати його удари. Кожен з них відрізнявся інтенсивністю,ритмом,забарвленням. Я не розумів,що коється зі мною. Звуки з трубки утворили вихор у моїй голові,який змітав усе на своєму шляху: смаки,вподобання,любов відчуття. Це тривало неначе цілу вічність,по закінченні цього процесу я промовив до себе, а точніше запитав себе :
- Що???
- Б….О…Ж…Е…В…І…Л…Л…Я – тільки оцю відповідь почув у відповідь. - Я хотів був повісити трубку,але у ній в останню мить залунало – «Почекайте кілька хвилин, скоро ВІН звільниться і відповість на ваші запитання… Дякую…»
І у трубці почулась мелодія Баха чи то Моцарта,гріх не згадати Бетховена, здавалось ці ВЕЛЕТні класики зібрались разом і і створили якийсь гурт. Ось чути нотки фортепіано,а ось я розрізняю мелодійні порізи скрипки,а ось тремтить арфа. Це щось неймовірне. Здавалось ніби моє вухо вловлює навіть палички диригента,які тактично розсікають повітря.
Тим часом дідок повністю прокинувся ,зручно сів собі на кріслі і витягнувши маленьку схожу на дитячу люльку і уже заправляв її тютюном. Потім видобувши іскру запалив її. Дим кольору веселки вигнувся у спіраль і повільно виліз з цієї іграшки і описуючи колечка плавно почав здійматись у небо.
Мене перестала цікавити музика. Я тепер повністю втягнувся спостереженням за дідком. З одного самотнього коридору враз вискочив собака. Одягнутий у королівські шати – нашийник. Він підбіг до старого чоловічка і лизнувши його у щоку усівся біля його ніг.
Тим часом у трубці вкотре звучав приспів.
- Бачиш як усе смішно…- враз заговорив старий.
- Це ви до чого? – здивувався я. Старий окинув мене своїм повним мудрості поглядом. І випустив ще одну порцію диму.
- Як ти думаєш для чого цей телефон?
- Навіть не знаю. – відчуття необізнаності жахало мене.
- Це єдиний зв*язок із Творцем. – старий говорив упевнено,його білі очі кололи відвертістю і якоюсь правдою.
- Але чому він не відповідає? – врешті решт переборовши сухість у роті і пекучу напругу вимовив.
- ТИ думаєш він відповість?
- А що йому ще робити?Він створив світ,створив усе це,а що ж він тепер буде робити?
- Хех цікаве запитаннячко. Невже ти віриш у те,що він відповість. Я бачив багатьох. За сто років тут багато було таких як ти…
Дим почав набирати кольорів,дивовижно,сіра бридка «пара» стала спочатку жовтіти,потім я побачив голубе море,білий сніг.
- Хто ж ви?
- Я – поховальник.
- ???
- До тебе тут було багатсько людей. Одні так само чекали на те,що він відповість. Інші клали трубку і йшли далі. Але і ті і ті в кінці,кінців гинули. А я мав прибрати за ними.
- Але що ж це за місце?
- Це Кінець. Хіба не таким ти собі його уявляв?Світлим дивним світом,в якому усе навпаки?
- Ні я взагалі про таке не думав.
- Ти не думав про кінець?
- Ні в мене просто не було часу на це!
- І що ж ти робив?
- Я просиджував своє місце на лаві і так і не наважувався сісти у потяг.
- Чому?
- Напевне я боявся!...
І тут я побачив його,а точніше нарешті помітив. Великий Чорний Замок відірвався від землі і піднісся у повітря. Він був завбільшки з дирижабль. Обидва світила боязливо кидали на нього своє світло,але він гордо не зважав. Плив далі,насувався на мене…
Чорний Замок з 4 тьмяними вежами,окутаними щільними глибинами туману і «одягнуті» у коміри з заліза. Величезні металеві ворота,чорний граніт,чи то пісковик. Кажани кольору потужного непроникного мороку,переплетеного з тьмяним сріблом,сором*язливо літали навколо нього і попискували,щось один до одного. Величезна цитадель світилась тінню безодні і натякала на свою головну роль у цьому спектаклі. Її дах всіяний скульптурами дивних істот,придивившись я побачив,що це людські гріхи зображені у дійових особах.
Ось я уже опинився у його тіні,тіні величезної споруди,яка ховає у собі таємницю і натякає на поразку. Дідок спокійно поглянув угору і усміхнувся подивившись на мене.
Я зрозумів зараз відбудеться вирішальний бій і цього разу мені заборонено програвати…
