…
«Ну, ти й сволота!..» - процідив крізь зуби він.
Постріл, мізки на стіні і його труп на землі.
Я засунув пістолет за пояс і швидким кроком рушив до авто. Уже всередині дав волю емоціям – почав бити кулаком по сидінню, щось кричати та лаятись. За кілька секунд це минуло – я вставив ключ, завів машину і рушив додому.
Не встиг зайти, як почув вібрацію мобільного в кишені:
«Ти все зробив?»
«Так,» - мовив я.
«Гроші на картці…»
Так було завжди. Дзвінок, п’ять хвилин на машині до місця, об’єкт, ще п’ять хвилин, остання фраза, постріл – і все. Нічого незвичайного. Так, я екзекутор. Так, я пристрілюю людей. Але ні, це мені аж нітрохи не подобається… Бо і не мало б.
Далі як завжди – пиво, телевізор, знову ніч, і знову ранковий телефонний дзвінок про нове завдання. І знову п’ята – і я знову їду за об’єктом…
Цього разу це була дівчина. Молода, років двадцяти – не більше. Але вона сиділа мовчки, нічого не казала. Так, знала хто я і куди її везуть. Трясця! Якби вона почала благати про помилування – я би її відпустив… Точно б відпустив… Але вона мовчала і дивилась на те, як заходить сонце – це був останній захід у її житті.
Ось ми приїхали на місце. Я зупинив машину.
«Скільки тобі?» - кинув їй я.
«Дев’ятнадцять…»
«Як тебе звуть?»
«Що?» - гидливо посміхнулась вона.
«Нічого… Виходь.»
Ми підійшли до стінки. Вчорашнього тіла не було. Я не знаю куди воно поділось. Я ще ніколи не бачив, щоб воно залишалось на інший день… Вони завжди кудись зникали…
Дівчина стала біля стінки. Я відійшов на п’ять кроків, вийняв пістолет:
«Остання фраза…»
Дівчина посміхнулась:
«Прощавай…»
Я чомусь опустив пістолет.
«Стріляй! Чого ти?» - посміхнулась вона.
Я знову навів пістолет, прицілився, знову її посмішка – і рука сама опускається.
«Стріляй!!»
Я не міг… Спересердя вистрілив кудись вбік, у стінку.
«Тікай звідси! - кинув я їй. – Біжи так швидко, як можеш… Давай, поки я не передумав…»
«Що?!» - здивовано перепитала вона.
«Тікай!!» - ледь не плачучи крикнув я.
«Невже і у вас є емоції?..» - посміхнулась вона і кинулась кудись в темряву.
Я стояв на тому ж місці, пістолет лежав десь біля ніг… Я розумів, що зробив щойно велику помилку, найбільшу у житті. Найфатальнішу…
«Джонні, Джонні… - почув я з-за спини. – Як ти міг? Ти розумієш, що тепер я змушений вбити тебе? Я від тебе не очікував такого… Джонні, Джонні…»
Я стояв і далі, похиливши голову.
«Ну, що ж.. Яка твоя остання фраза, Джонні?..»
…
