Сонце вже покидало сонне місто.
Маршрутка мчалася щодуху, як це вміють робити київські водії пізно ввечері. Вона сиділа і дивилася в вікно, всі вогні столиці при такій швидкості руху, злилися в одну безкінечну смугу світла. Неважливо. Сиділа собі і думала. Про минувший день. Про маньяків, про незакінчений календар майя...незнаю. Про щось та думала. Головне - не про нього.
В салоні жовтого "Богдана" сиділо всього декілька втомлених пасажирів. Хтось сидить куняє. Зараз вцідиться носом в сидіння. Хтось енергійно дригає правою ногою, напевно, в такт тому дивному звуку, що виходить з його дротів у вухах. І він це називає музикою? Прибацаний.
Цікаво, хто що з себе представляє? Вона любила розгадувати людей у транспорті за одягом, рисами обличчя, який в кого характер, професія. Інколи навіть хотілось запитати: "Я вгадала?" Безглуздо.
Нарешті приїхала. Повільно волочить ноги до дому. Надіється, свіжий вітер звіє з неї всю втому. Мабуть дивно, але так повелось іще з дитинства.
Все як завжди. Пусто в квартирі - пусто в душі.... телевізор, кава - ну звичайно, як же без неї, і, повна раковина немитих чашок. Де тільки ходить той Містер Пропер?
Дістає з шухляди попільничку і Kent, зручно вмощується на підвіконні. Затягується... Це був один з тих улюблених моментів, за які вона цінувала самотнє життя. Зараз ніхто не буде порушувати її особистий спокій і капати на мозок, що куріння так шкодить здоров'ю. Задоволення розірвує гучний телефонний дзвінок. На екрані його ім'я. Від недавна це вже не теребить душу. Подумки послала нах** і закинула мобілку на ліжко. Дістає другу сигарету.
Місто засинає. Завтра новий день. Він в думки не впишеться.