-...ВЧОРА в стражданнях народжувало СЬОГОДНІ
і повз будинок без даху бігло безноге терпіння.
Хтось не встиг вмонтувати себе в життя,наче я,-
тобі мабуть це майже знайомо.
-Сьогодні з болем згадую вчорашнє, вже минуле,
в якому міг зробити все, якби не спав із морфієм в крові,
не крав думки, не годував себе брехнею задля втіхи,-
мене немає тут чи то тебе немає поруч...
- Я в місті, що за рогом твоєї свідомості-
все як раніше- витрачаю погляди на перехожих.
Вранці хотілось написати про вишневий цвіт,
але ти чомусь не відповідаєш на моє мовчання.
-Мені спиться весь день і прокидається вночі-
коли на вулиці суцільна темрява і лиця зникають.
Я ходжу наче п'яний волоцюга,
шукаючи тебе... аби на мить насититись снами.
-Лише мені не вдасться зупинитись без слів-
скажи, за чим ти постійно женешся?
Це щось стискає мені горло
і я знову пишу опівночі ці безнадійні листи.
-Я все забув, лише твоє ім'я не можу стерти з пам'яті
і все чого я хочу - знати хто ти і чи існуєш взагалі.
Всі листи я спалював жадібно... не прочитавши-
вони повинні лунати з твоїх вуст, як і колись.
-Колись ми знали, що світ обірветься наче розмова,
а зараз пошепки плекаєм святість слова "разом".
І ти скотишся синім каменем з ланцюжка сподівань-
так завершиться початок вигадки про нас.