Котрий уже день вуличками рідного міста гуляє вітер. Холодний, стрімкий та безжальний. Він стрімголов біжить у потрібному лише йому напрямку, здуває із вузеньких тротуарних смужок нечисленних перехожих, манить у прозорі обійми або ж підштовхує йти швидше вперед. Часом він затихає і стає чути мінливу музику вічності, але більшість часу він невпинно свистить у вухах й мужніми поривами намагається щось розповісти на своїй мові, на мові вітру.
Зовсім недавно, здається це було ще кілька годин тому йшов дощ, це був шквальний дощ. Дрібнесенькі краплі рясним потоком падали із небесної висі. Там високо-високо прозорі простори заполонило безлике тло, інколи його заповнювали темно-синього кольору мальовничі картинки. Вони то швидко проносились повз, то надовго застигали на місці.
Зустрічний вітер бив у обмите ливнем обличчя, чим раз дужчий та сильніший. Здається він поривався в такт із дощем, що дріботів та стікав до долу тонкими цівками. Легкі й несміливі кроки вели кудись туди, вперед. Кілька перехожих пройшли повз, вони сховали свої очі за кольоровими парасолями й поспішали додому. Вони не бачили нічого навколо, ні бульбашок на воді, ні кумедну хмаринку на небі, ні маленьку райдугу в далині.
Нарешті те місце. Прийшов час зупинитись та озирнутись. Дерев'яна лавочка навпроти була пустою та мокрою. У похмуре місто знову не прийшла вона... знову не прийшла весна.
