Мабуть, вони щось знали. Як не знали, то здогадувались точно. Бо завжди вміли опинитися в потрібний час. В потрібному місці. З потрібними людьми.
Їх було декілька. Може й один – хоча не факт ні те, ні інше, – бо їх могло не бути взагалі. Вони могли бути вигадкою. Але вони були – однозначно. Коли не фізично (матеріально), то принаймні якось духовно, чуттєво, абстрактно. Були просто присутні. Хоча й невидимі. Але хіба фізична матеріальність включає в себе присутність чогось, а духовність виключає все фізичне? Якось складно. Але хіба вони не могли бути саме такими? Присутніми.
Вони спостерігали.
Одного дня дві великі плями – чорна і біла – добре виднілися на повному і до незвичайних розмірів розтягнутому місяці. Казали – казав, – бо насправді то був лише старий, п’яний, кульгавий, байдужий до всього і, мабуть, особливо до місяця старий, що проводжав запухлими очима якусь парочку і випадково підняв – і не без труднощів – голову до неба, щоб ще раз проклясти своє і без того кляте життя, і побачив там їх – два силуети.
Його розповідь не сприйняли, бо ніхто її не слухав, а просто обходив якоюсь дорогою. Врешті-решт, і старий перестав – уже вкотре – сам собі вірити і забув той місяць з його незрозумілими силуетами після чергової порції стусанів, сміху і чогось того, де мали б бути градуси і бажане забуття…
А вони спостерігали. Відклавши вбік квіти, ліри, стріли, факели, – словом, хто що мав. Бо вони там були. Просто спостерігачі. Просто присутні. Просто постійні глядачі людської комедії з вічним абонементом на перший ряд неназваного кінотеатру…
