Життя йде своїм чередом. Останні місяці один період життя повільно перетікає в інший, чітко відрізняючись від попереднього, але водночас сам момент переходу залишається непомітним і завжди є дивною загадкою. Однак справа навіть не в цім. З плином часу обстановка навколо міняється, та спостерігається скоріше ефект космічного корабля, коли частини цілісної свідомості відшаровуються й нові функціональні можливості й особливості (як внутрішні так і зовнішні) не в змозі замінити тих втрачених, які безслідно пропадають у безмежних просторах космосу. І ціль повільно, по спіралі, скочується у лунку. Адже так, життя є спіраллю, яка до того ж успішно маскується під замкнуте коло, з тією лише різницею, що рух по цьому колу постійно прискорюється. Всі пори року, всі зміни в житті, всі емоції і події поступово розмиваються і зливаються у щось суцільне й незрозуміле. Й крізь цей фон все чіткіше проявляється спіраль, здається скоро вже буде помітно протилежну сторону дуги. Ми наближаємося до центру. Я наближаюся до центру. Про це говорить це весняне повітря й сіре небо пізньої осені. Про це говорить смак кави в невеличкому кафе. Про це навіть розповідають рельси за містом. Вони втомились стояти, втомились кудись вести. Я починаю вірити в кінець світу... Що ж, тоді лишилось чекати недовго. Півтора роки. Або ж ціле життя. До персонального Апокаліпсису. Я чую перші ноти у цьому джазі. Там-таратам...
