Знаєте, панове, іноді виникає питання: і чому то кожен новий знайомий, дізнаючись про тебе більше, намагається залізти якомога глибше в душу. Дивина та й годі, його вже й так зупиняєш, й сяк ставиш обмеження, а він все преться...
Ще більше ж зачіпає інше. Ти зближуєшся з людиною і розмови й сміх, все те наче б то нічогеньке, але ж ні... Постійний невпинний рух до серця породжує думки, схожі як от: чого він від мене хоче, чого добивається цим рухом. Не відчуваючи віддачі, замислюєшся навіщо було її пускати в передпокій своєї душі взагалі. Насмітить, походить та й піде геть за двері шукаючи наступного пристанища.
Вся та маячня, що друзі повинні ділитися найсокровеннішим можливо й має місце та тільки в тому випадку, коли ти сам впевнений, що хочеш, тим поділитися, а не коли з тебе витягується все питаннями-кліщами. Дивно, але я переконуюся в тім знову й знову, що справжній друг в жодному випадку не випитуватиме про тягар, який лежить в тебе на серці, тільки спитає чи все в нормі. Він же бо розуміє, що краще буде у випадку, якщо ти сам забажаєш \"поговорити по душах\".
Дивина і в тому, що не кожний з друзів зможе в \"душевній розмові\" підібрати правильні слова. Тут й виникає дивне відчуття, подібне до попередніх: чого я до нього звернувся. Напрошується висновок, що не кожний знайомий може стати другом, і не кожний друг згодиться для \"гомону по душах\".
Найгірше з усього те, що і перші - хто надмірно лізе в душу й другі - які чекають твого бажання є такими носіями твоїх почуттів. Мається на увазі, що вони займають певне місце в твоєму житті й ти почуваєш до них різного ступеня й забарвлення відчуття. Звісно, що до кожного різні, проте час від часу на них визрівають очікування. Тоді знову до вас може в гості завалитися біль, бо помиляєтеся в свєму будівництві майбутнього.
Скільки не дивуйся в житті, але так його повністю й не пізнаєш. Повсюдно на тебе чагають сюрпризи, одні - приємні, інші - не дуже. Залишається емпірично вивчати ЖИТТЯ.