Знаєте, що б я не казала, як би я не проклинала життя, це все-таки класна річ, хоч воно іноді доводить до леза ножа, до петлі, до даху будинку і до повної відсутності того даху в самої людини... Всі індивідуальні, особливі, але всі страждають і кайфують на своєму віку, і воно недивно, бо воно так має бути, ми завжди чимось незадоволені, завжди чогось хочемо, але іноді, навіть не знаємо чого, та ми, хтось відкрито, хтось в глибині душі, а хтось зовсім в глибині душі, любимо своє буття і щоб там не було прагнемо до кращого...
Часто нас переслідує безвихідь, здається, що це вже все, кінець, сонце перестає світити, пульс прискорюється, а сенс буття взагалі десь зникає, так буває з всіма, навіть з найвдалішими проектами природи, але, як то кажуть - "Всі претензії до виробника", навіть іноді цікаво, чи на тих копіях є надпис "made in China", я ні в якому випадку не хочу нікого образити, але ж всі ми хоча б раз в житті відчували себе дешевою китайською іграшкою. І все так погано... і чортове життя не змінюється та раптом з*являється те, що його перевертає, ставить з ніг на голову і робить самі-самі чудернацькі витівки... Це і мабуть є сутність буття: після дощу завжди виходить сонце, а після ясного дня згущуються хмари і йде дощ, але... як не буде дощу, то буде сонце...
І тут ще одна історія, ще одного, хто не любив це буття...
Це, настільки чудернацький хлопчина, що я скільки живу - стільки захоплююсь ним. Він завжди був таким звичайним, як казали в його "шайці" - простим, як двері. Хлопчину звали Васьком, лише його ім*я все говорить за себе, до речі він, через це "поганяло" дуже дратувався і соромився і, як результат, посилав все оточуюче, на те, що так важливо для чоловіків, але в голові дякував всім можливим і неможливим Смішарикам, що хоч не Питрусь, та ні, мульта про Петрика, що вчився рахувати, обожнював до синіх шпикачків і коли піплики починали розказувати, що американські мультики рулять, а історія про Петрика це дурна роботка "Совєцкого Союза", він був здатний зарізати... Ще Васьок в цьому житті любив три речі - пожерти добряче, поспати від душі та включити музику так, щоб вікна дрижали, причому в сосідів. А не любив він дві речі - коли об...ражають його улюблені дурниці і лягавих, Васька, настільки їх не любив, що неодноразово дозволяв собі "навалити" перед районним відділенням міліції, він не раз отримував за це резиновою патичкою по схабах, та не переставав це робити, бо для Васька це було, як то кажуть, діло честі. Але це такий Васька, яким бачили його оточуючі, товариші, та тільки не я, після року нашого знайомства я побачила в ньому зовсім іншу істоту, зовсім неегоїстичну, не бовдура, як всі вважали, навіть його найблищі друзі, а тонку, сентементальну і надзвичайно щиру і добру людинку. Я не знаю, чому я його так розуміла, мабуть через те, що була таким же клоуном на перший погляд та пригніченою і затурканою в душі. Але, як би там не було, ми товаришували, ми були більше ніж друзями, але ж точно не коханцями і мова про якісь почуття, що можуть бути між хлопчиком і дівчинкою, не може навіть йти, ми, просто були вірними один одному, як сторожові пси.
В Васьки було завжди багацько проблем, але він їх так вміло приховував та від мене Васька не міг нічого приховати, бо я бачила його наскрізь... Ми нерідко напивались вдвох, правда в межах розумного, але це діло ми любили і не завжди знали коли досить, але ми не були "алкаголіками", як звикли називати людей, що дигустують, ми пили рідко, але, як то кажуть мітко. Та це я щось відійшла від теми, дєті не повторюйте вдома,нам обом на той час було вже 18 років.
Васька мені завжди допомагав, підтримував і вірив в мене, я намагалась відповідати йому тим же, в нашому з ним житті стільки всього траплялось, що аж, іноді страшно, але ми завжди вміли вийти сухими з води, бо ми були разом і проходить все на світі, висихають ріки, але наша дружба ніколи не згасала.
Наше життя було серйозним, але "розгільдяйським" і зізнаюсь чесно: ми не рідко товкли морди один за одного, або просто по приколу дозволяли собі помісити того, хто намагався зруйнувати наші плани, але ми і дипломатично все вирішували, щось на зразок: "Пацаньчик, ти з якого района?!?!?!" - в цих словах і була вся наша дипломатія, сцикуни зразу тікали, ну а з тими хто на нас летів, ну, це, в основному, були ті, хто мав гроші на похід до стоматолога, хто вважав себе сильним і крутим, хто хотів адреналіну, або був просто дурним, ми розмовляли зовсім іншою мовою і кидали в них жолуддями...
Але час йшов невпинно і я приходила з кожною секундою, до висновку, що невпинний тільки час, на третій секунді 4 години, я зрозуміла, що я старію, я цего шалено боялась, не хотіла, я себе ненавиділа за те, що мені дано постаріти, ненавиділа за те, що доросла, я не уявляла себе з кийком на лавчині, ну, як це так, стара дитина, мені чомусь так це набридало... Я почала боятись старості і смерті... Хоча ні я боялась старості, бо я була гарною, а, як я помру я планувала ще з дитинства: я знала, що подивлюсь на швейцарський дорогущий роликс за багато мільйонів зелених, пошлю всіх до біса, але точно не покаюсь за прожите, тому що в житті в мене був стимул жити так, щоб не було за що каятись, і рівно через 3 секунди помру, не знаю чому три, не знаю чому секунди, просто мені постійно це лізло до голови...
З Ваською ми жили не дуже далеко один від одного, але все таки в різних містах... І коли я одного ранку подивилась у люстерко і побачила там вже не першу зморшку, але ще й не п*яту, я вирішила, що треба їхати до Васьки, я боялась вмерти і його не побачити, я була така дурна, мені щось таке пришелепкувате лізло до голови, це називали "старческим маразмом" і мені після ціеї репліки, аж погано робилось, бо коли для нормальних людей ключовим словом був "маразм", то для мене "старческий". Але, я таки доїхала до Васьки і, як не дивно по дорозі не померла, навіть не думала про це, бо їхати потрібно було годинок так десь дев*ять, і весь цей час, я дрихла, аж дивно я ніколи в поїзді не могла заснути, а тут... Але те мене не хвилювало, бо я ж їхала до Васьки, ми десять років не бачились і я до дідька сильно хвилювалась.
Але тут, так несподівано для себе я опинилась прямо під дверима його квартири, що знаходилась, на 9 поверсі крутого будинку, в районі де живуть мажори і тут я подумала, що Васька все-таки став великою шишкою, але, ні, я не заздрила, тому що грошей в мене теж трохи було, тому що я таки стала видатною людиною. Мені не відчинив ніхто і я набралась сміливості і пхнула не замкнені двері і потрапила до квартири, вона була дуже засмічена, аж занадто, щось знайти там мабуть не можливо, в мене в голові блукало тисячі різних думок, коли я облазивши всю квартиру нікого там крім вбитого таргана не знайшла, я відкрила охайні, білі двері і побачила там... Я побачила там... Васька... з порізаними венами... Я звичайно злякалась, розгубилась, але знайшла в собі сили викликати швидку. Васька вижив і в лікарні мені сказали, що я встигла вчасно, а якби він потрапив до рук лікарів, хоч на секунди три пізніше сталось би невиправне... Я нарешті зрозуміла, чому в мене все життя в голові крутилось "3 секунди", так за цей час я могла втратити найдороще, що коли-небудь я мала в своєму житті, не власне життя, а друга...
Зараз ми п*ємо каву, курим LM і зі сміхом і жахом згадуємо ту жахливу ситуацію, ще ми стали жити разом, але не те, що ви подумали, просто, як друзі, спочатку я боялась залишити його одного, а потім ми звикли і, як колись не могли один без одного...
Я не буду складати, писати геніальних висновків, просто цінуйте друзів, допомагайте їм і підтримуйте та зробіть правильні висновки - не повторюйте моїх помилок...
ID:
246401
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.03.2011 17:37:41
© дата внесення змiн: 11.03.2011 17:37:41
автор: Mart.O.
Вкажіть причину вашої скарги
|